Присьвячено Богданови Лепкому.   Спав твердо.   Лїс шумів, стогнав, тонкі шепти рвали ся з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так якби маленькі дзвоночки падали.   Вітер вив як гнаний пес.   Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нїм ясний, як на різдво.   Третильник спав твердо. Головою спер ся на свою купу кукурудзів, а ногами на дві панські. Чорне волося посивіло від інею, руда сардачина побілїла, моцні руки не чули зимна, а лице спалене вітром поцеглїло.  

I.   Постїль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засїли куми, на краю печі рядком дїти. Вони поспукали рукави як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летїти. Куми за те сидїли як вкопані, лишень руками досягали хлїб або порцию горівки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би зігнені в кулак на колїнах. Нерадо вони брали хлїб і порцию. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тїни і кинув їх на стелю. Там вони поломили ся на сволоках і також не рушали ся.  

Спереду обдертий хлопчик з біленьким ковнїром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на него. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а цїла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовто брудних цьвітів. З отсих самих, що ростуть по при камінях на подвірях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за прости біг.  

  (Присьвячено Сафатови Шміґерови).   I.   Сїльський богач Андрій Курочка сидїв коло стола і обідав, — не обідав, а давив ся кождим куснем. Домашна челядь входила до хати, вносила заболочені цебри, сварила ся, метушила ся і виносила їх між худобу. Богацькі дїти і слуги були брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького богацтва, котре нїколи не дає анї спокою, анї радости нїякої. Сам богач найгірше томив ся у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підгоняв своїх дїтий і наймитів.  

Данило чекав коло білої брами, дивив ся в панський город як злодїй і не важив ся зайти.   — Нїби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я вітки знаю, шо не даст?   То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городї і він за них бояв ся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістати ся. Поки що чекав коло брами.  

То будуть старі, бідні вдови або їх внуки або старі дїди, що коло своїх дїтий тулять ся і чують що-дня, який вони тягар у хатї, або то будуть молоді жінки з малими дїтьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім містї за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх нїяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть росходити ся по сивих монотонних стернях, дїти будуть шукати колося, а старі тамтогорічних ковіньок.  

    Вони всї троє вже на могилї, вже давно над їх гробами вишнї цвитуть і родять і хрести дубові у їх головах похилили ся. Померли давно: дїд Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.  

    Як глуха осїнь настала, як з лїса все листє опало як чорні ворони поле вкрили та тогди до старого Леся прийшла смерть.  

    — Я йду, йду, мамо.   — Не йди, не йди сину...   Пішов, бо стелила ся перед єго очима ясна і далека.   Кожді ворота минав, всї білі вікна.   Любив свою дорогу, не сходив з неї нїколи.   У днину вона була безконечна як промінь сонця, а в ночи над нею всї звізди ночували.   Земля цвила і квітами своїми сьміяла ся до него. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.   Кожда квітка кидала єму одну перлу під  ноги.  

                                                                                                  Присьвячую  Евгенїї  К.   Білими губами у-півголос буду Вам казати за себе. Нї скарги, нї смутку, нї радости в слові не чуйте!   Я пішов від мами у біленькій сорочцї, сам білий.   З білої сорочки сьміяли ся. Кривдили мене і ранили.   І я ходив тихонько, як біленький кіт.   Я чув свою подлість за тихий хід і кров моя дїточа з серця капала.