Присьвячую памяти Івана Франка.
Марія сидїла на приспі й шептала.
— Бодай дївки нїколи на світ не родили ся: як суки валяють ся; одні закопані в землю, а другі по шинках з козаками. І на що воно родить ся на світ божий? І дурне і пусте, ще і з вінком на голові.
Вона саме закопала свої дві донцї в потайничок в льоху, як у селї счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки.
Чого тоті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, комора без дверий порожна, хата — гола, а замки від скринь ржавіють попід ноги. Не хотїла на них у хатї ждати. Облупана, обдерта тота її хата.
Сидїла на приспі і нагадувала всьо минуле. Сперла голову до стїни, сиве волося вилискувало до сонця як чепець з блискучого плуга, чорні очи відсували чоло в гору. Воно морщило ся, тїкало під залїзний чепець від тих великих, нещасних очий, які шукали на днї душі скарбів її цїлого житя.
Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягав ся змієм по синьому небі і шукав щілин в блакитї, щоби десь там обмити ся від крови і спузи.
За її плечима дріжали вікна за кождим гарматним громом. А може там і її сини, може вже запутали ся в білий рантух снїгу і кров біжить з них і малює червоні квіти.
Вона їх родила міцних і здорових як ковбки; чим була грубша, тим більше робила, по кождій дитинї була все краща й веселїща, а молока то мала такого, що могла дїтий не плекати а купати. І чоловіка мала дужого й милого і маєток.
То, як бувало жнуть на ниві цїлу ніч, як дзвонять до сну дїтям серпами, що позаду них понакривані спали, то чого їй тодї було треба або чого бояла ся? Хиба, щоб звізда не впала дїтям на голову; але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа.
А як нажали копу, то спочивали. Молодий чоловік цїлував її, а вона сміхом зганяла з нічлігу птахи. Аж як їх тїни досягали кінця ниви, а місяць заходив, то лягали коло дїтий — а рано сонце будило їх разом з дїтьми. Вона їх провадила до кирнички і сполїкувала росу з голов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку. Чоловік лишав ся в поли, а вона йшла з ними до дому: одно на руках а двоє коло запаски. І по дорозї грала ся ними як дївка биндами. Любувала й голубила їх. Хибаж часу жалує? Моцна й здорова, все скоро зробить. Дїти росли всї, нї одно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всїх містах, носила на плечах колачі й білі сорочки, ноги нїколи не болїли її. А як у Львові заперли їх до арешту за бунт, то сїла на колїю, а та колїя так бігла й летїла до синів, мовби там в машинї, напередї горіло її серце. Між тими панями—мамами почула себе перший раз у житю рівною зі всїми панами і тїшила ся, що сини поставили її в однім рядї з ними. А на вакациї зїздили ся товариші її синів з усїх усюдів, хата начеб ширшала, двором робила ся. Співали, розмовляли, читали книжки ласкаві до простого народа, і нарід до них прилип, коло них цвив, збирав ся їх розумом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. Йшли лавою з хоругвами над собою, і пани їм проступали ся.
А як настала війна, то оба старші зараз зачали збирати ся — а й найменьший не хотів лишити ся. Лагодила їх цїлу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не побудити. А як начало світати, на зорях, як побачила їх, що сплять супокійно, то і сама заспокоїла ся. Сїла біля них в головах, глядїла на них тихенько від зорі до сходу сонця і — в той час посивіла.
В ранцї чоловік як побачив, то сказав:
— Твоя голова їх вівчила, нехайже тепер і сивіє.
Відтак супроводжала їх до міста. Що крок ступила, то все надїяла ся, що котрийсь зі старших обернеть ся до неї і скаже.
— Мамо, лишаємо тобі найменшого на поміч і потїху.
Але нї один не повернув ся, нї один не сказав того слова. Сиві стернї передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до вуха.
— Таж вони зрекли ся тебе; паничі забули мужичку...
Гірка капелька просякла з її серця і втроїла її відразу.
В містї зійшло ся їх сила, паничі і прості хлопцї.
Хоругви й прапори шелестїли над ними і гримів спів про Україну.
Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не болїли. Як заходило сонце, то прийшли до неї всї три, прийшли попращати ся.
Відвела їх трохи на бік, від людий.
Виймила з рукава ніж і сказала, найменший, Дмитро най лишить ся, а нї, то закопає зараз у себе ніж. Сказала се і сейчас зрозуміла, що перетяла тим ножем світ на двоє: на одній половинї лишила ся сама, а на другій — сини тїкають геть від неї... І впала.
Пробудила ся, аж як земля дуднїла під довгими рядами, що співали сїчову пісню.
Дмитро був біля неї.
— Біжім, синку, за ними, абим їх здогонила, най менї, дурній мужичцї простять. Я не знала добре, я невинна, що моя голова здуріла, як тота Україна забирає менї дїти...
Бігла, кричала: Іване, Андрію! Всї бігли за тими довгими, рівними рядами синів, падали на коліна й голосили.
Марія прочуняла з півсну, споминів, заломила руки тай кричала.
— Дїти мої, сини мої, де ваші кістки білі? Я піду, позбираю їх і принесу на плечах до дому!
Чула, що лишила ся сама на світї, глянула на небо й зрозуміла, що під тою покришкою сидить сама і що нїколи вже не вернуть ся до неї її сини, бо цїлий світ здурів, люди і худоба.
Тїкало все, що жило. Ще недавно нїкому доріг не ставало. Дїти несли ще меньші дїти, мами несли за ними добуток, одні одних стручували в провали, ночами ревіли корови, блеяли вівцї, конї розбивали людий і самих себе.
За сими здурілими людьми горів світ немов на те, щоби їм до пекла дорогу показувати. Всї скакали в ріку, що несла на собі багряну луну і подобала на мстивий меч, який простяг ся вздовж землї. Дороги дуднїли й скрипіли, їх мова була страшна і той зойк, що родив ся зі скаженої лютости, як жерло себе залїзо і камінь. Здавало ся, що земля скаржить ся на ті свої рани.
А як стрінули ся над рікою, то гармати виважували землю з її предвічної постелї. Хати підлїтали вгору як горючі пивки, люди закопані в землю скамянїли й не могли підвести руки, щоби перехрестити дїти, червона ріка, збивала шум з крови і він як вінок кружляв коло голов трупів, які тихенько сунули за водою.
По битві копали гроби, витягали мерцїв з води.
Поле за кілька днїв зродило богато, богато хрестів. І поміж ті хрести попровадили салдати її найменьшого сина за те, що царя називав катом. Казали, що ведуть його на Сибір. Далеко би йти, кров буде течи з хлопячих ніг, слїди червоні... А й старий повіз офіцирів попри ті хрестики і пропав до сегодня.
— Ой, небожата, лишили-ж ви мене саму стерегти з совами ваших пустих хоромів.
— — — — — — — — —
Як у Марії, в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, щоби закрити перед її очима ту прірву в житю, то в ворота, на подвіря заїхали козаки.
Була люта, що нїколи не дозволяли її лишити ся в спокою, і казала до них голосно: — А, вже йдете, рабівники!
— Нїчого, матусю рабувати не будемо в вас, хочемо нагріти ся в хатї, пустїть. Душа замерзла в тїлї.
Відповіла.
— То йдіть, грійте ся в студеній хатї.
— А ви?
— А мене можете от тут бити нагайками, а на коханку, як видите, я вже стара.
Один з козаків—молоденький ще був— приступив і дуже просив, щоби вона та увійшла враз з ними в хату; саміж вони не ввійдуть.
— Ми ваші люди — казав; не кацапи ми і не турки.
— А тому, що ви наші, то рвете тїло нагайками, а другі забірають та вішають людий; мерцї гойдають ся лісами, аж дика звір тїкає...
Молоденький козак так довго та гарно просив, що врештї увійшла з ними в хату.
Станула біля порога, а вони позасїдали коло стола.
— Продайте нам що-небудь їсти; голодні ми, матусю.
— Щож вам дам їсти? Там, на полицї є хліб; а гроший ваших менї не треба, бо одні даєте, а другі заходите і назад відбираєте та ще й бєте. Цар ваш такий великий та богатий, та посилає вас без хлїба воювати? Станьте на лавку та досягніть з полицї бохоня.
З хлїбом стягнув з полицї й образ Шевченка, який був повернений лицем до стїни.
— Хлїб бери, а образ віддай менї, то моїх синів. Такі як ви здоймили його з під образів, кинули до землї і заставляли мене толочити по нїм. Я його сховала в пазуху, а вони кроїли тїло пугами, що й не памятаю, коли пішли з хати.
Вихопила Шевченка з рук, поклала в пазуху.
— Можете мене оттут і зарізати, а образа не дам.
Той молоденький козак, що так її гарно просив увійти в хату, приступив до неї, поцїлував в руку і сказав.
— Матусенько, я-ж за сьвято Шевченка сидїв довго в тюрмі. Хиба-ж ви не дасте нам образа, щоб ми його привели назад до чести і поставили під образами?
— А хто-ж ви є? Що за одні? Відкіля приходите? Жидам позволяєте тримати свою віру й письмо, а наше всьо касуєте. Тепер снїг прикрив дорогу, але — колиб не він, то ви би видїли, що всїми дорогами, по всему сеїі розкинені наші книги з читалень. То, що бідний нарід встарав собі на науку для дїтий, всьо то пішло під кінські копита.
— Дайте, дайте нам образ.
Поволи витягнула й подала йому, бо й сама стала цїкава, що вони з ним будуть дїяти.
А вони поставили два хлїби, один верх другого, сперли коло них малюнок, виймали вишивані та гаптовані хустки та довкола прикрашували.
— Лиш дивіть ся, козаки, чи мило то буде цему образови, як ви його вберете у рабоване, жидівське платя.
Та тут-же, в тій хвилї зірвав ся один з них, сивий вже, скинув з себе одїж козацьку; був без сорочки.
— Оце вам, матусю, наш рабунок, що всї ми без сорочок ходимо, хоч могли-б богато, богато придбати. А оцї хустини, що ми ними Шевченка вбрали, це-ж козацькі китайки, матусю. Надїлили нас їми жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полю, щоби ворон очий не клював.
Марія глянула на них, непевно підступила й сказала.
— Ви відай тоті, що мої сини вас любили... Українці...
— Ми самі, один одного ріжем.
Підлїзла Марія на грядки, виймила зі скринї сорочку і подала роздягненому.
— Вбирай, це з мого сина; Бог знає, чи верне, чи буде її носити.
Несміливо взяв козак сорочку і надягнув.
— Не тратьмо часу, козаки, пошануймо Батька, а хлїба будемо їсти по дорозї. Виж знаєте, як ще нам далеко їхати — сказав козацький старшина.
Почали співати.
Забренїли вікна, пісня поміж блеск сонця на склї вийшла на двір, побігла в село.
Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон а врештї несьміливо входили до сїний і до хати.
— Маріє, що се в тебе? Пяні чи загулюють дївки співанками?
— Нї, се инші, другі...
— Які другі?
— Такі другі, що се наші; мовчи та слухай!
Марія отворила широко очи на козаків, подала ся вперед, неначеб хотїла підбігти, і непустити їх спів з хати.
Пісня випростовувала її душу.
Показувала десь на небі цїле її житє. Всї зорі, які від дитини бачила, всю росу, яка падала на єї голову і всї подуви вітру, які коли небудь гладили її по лици.
Виймала ося пісня з єї душі як з чорної скринї все чарівне і ясне і розвертала перед нею і надивити ся вона не могла сама на себе в дивнім світаню.
Десь там на горах сидить орел, пісня розвіває його крила і подув сих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього.
Чує, як сини держуть ся маленькими руками за її рукави, як ростуть з кождим звуком. Чує кожде їх слово коли небудь сказане і кожду розмову за Україну. Всї невиразні і таємні назви випрядують ся з волося звізд і як пребогате намисто обіймають єї шию.
Блискотять ріки по всій нашій землї і падають з громом у море — а нарід зриваєть ся на ноги. На передї єї сини і вона з ними йде на тую Україну, бо вона, тая Україна плаче й голосить за своїми дїтьми, хоче, щоби були всї в купі.
Те голосїня вплакуєть ся в небо; його покров морщить ся і роздираєть ся, а пісня стає у Бога коло дорога і заносить скаргу...
Як перестали співати, то Марія стала непорушно, як на образї намальована.
З купи жінок, яких богато зійшло ся, одна, вже стара, приступила до стола.
— То ви наші? Богу дякувати, що ви вже раз прийшли — говорила.
— Ой, нїхто, небожата, нас не любить. Кілько переходило війська — всї нас не любять. А кілько вони напсували народу! Аби де було: чи в містї, чи на дорозї, чи вже в своїм таки селї, все чужі і чужі ми і нїхто нам не дає віри.
— Ій, чого-ж ви хочете від них? Це-ж не наше войсько. Вони такі, як у книжках писано здавна або мальовано на образах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? От, так потихоньки, аби нїхто не чув, то забалакають.
— Ти молода, читати вмієш, то знаєш лїпше. Я гадала, що то наші.
— Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара.
Старенька жінка скоро залізла в гурт жінок, що глядїли самою тугою і дихали розпукою.
За те молода Катерина станула край самого стола.
— Оця Марія, що ми в неї — дивіть ся, як задеревіла від вашого співу. Вона банує за синами, що два пішли до наших охітників а найменьшого взяли Москалї на Сибір. Десь-то він серед таких як ви напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його—тай пропав. Учені були всї, маєток за ними пішов великий. В селї нї одна мама так не банує за синами.
— Небого, Маріє, небого — шептали жінки.
— То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу отсему Шевченкови, що перед вами на столї. Сипали другі села на памятку та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали в день сипати, робота в поли, а ми змовили ся і сипали ночами: одні кіньми, друга тачками, иньші лиш рискалями. Таку могилу висипали як дзвінниця. І Марія з трома синами помагала.
— Та що з того, що сипали? Лише біди селови наробили. Москалї прийшли та могилу розкидали, роздоптали, гроший шукали чи чого та й за ту могилу і мій Михайло пропав.
— А хочби й на віки пропав ваш Михайло, то люди нїколи його не забудуть. Не бояв ся він Москалїв, а сказав їм правду.
— Ви—каже—цїлу Україну перерили як свинї та ще й до нас прийшли рити?
— Добре тобі, Катерино, говорити, а він лишив жінку та дїти.
— Та й мій мене лишив з дїтьми.
— З вас відай котрийсь мусить бути письменний. Та напишіть, аби світ знав, як нас Москалї з ярма випрягають. Ми їм ту могилу не зараз забудемо. Як ми її досипали, то світало, роса нас припала і ми посїдали довкола, бо ноги болїли. А старший син Маріїн вилїз на сам вершечок та й так ладно говорив до нас, що з цеї нашої могили будемо дивити ся на велику могилу на Українї, щоби ми були всї одної мисли. Дивив ся так дивно, на чеб поправдї на зорях бачив Україну. По тім ми повставали і співали такі піснї як і ви тепер.
Тут наблизила ся Катерина козакови майже до вуха і шептала:
— Ваші піснї такі самі як Маріїних синів. Тому не будїть її, най їй здаєть ся, що це єї сини співають...
================
«Крівавого року». Віденський ілюcтраційний альманах на 1917 рік (1916), с. 28—41
14.11.1916