Сивий комісар в’їздив в село форшпаном* і дивувався, що воно ще стоїть чисте й біле.
— Цим мужикам,—думав він,—і чорт нічого не вдіє, а не то війна; жеруть як свині, та заливаються ромункою*. Цікаво, чи підуть і кілько дадуть заробити. Я їх умію поскоботати...
Максим Онищук побачив від своєї хати пана та зараз забіг за вугол, щоби скритися.
— Відки Польща тілько тих підпанків набрала! Возимо та й возимо та й перевозити не годні. Ліпше сховаюся, а жінка най каже, що я в млині. Вже мені боком лізе оту саранчу возити.
Старий Куфлюк вийшов аж за ворота, бо не мав коней і не боявся.
— Але годований як пацюк*, всі багачі повтікають в хащу, аби не йти на форшпан.
Стара Варвара сказала „славайсу“ і шептала:
— Це якесь старе дупло, не буде ландувати* ночами з поліцайом та хапати молодиці за підтичку...
Отець парох, як лошак, побіг до хати, щоби комісар його не запримітив.
— Моя пані, лихо вже знов наднесло якогось урядника в село, припрячте в покою та готовте ліпший обід.
— Вже ті ляшки мають добрий апетит...
Учитель низько поклонився комісареві і сказав „падам до нуґ“, бо не боявся, щоби пан комісар загостив до нього.
Коло громадської канцелярії війт з байратом* очікували комісаря. Війт каже:
— Люди добрі, я цему не вітримаю, стара від хати відгонит, а діти голюкают, як на пса. Нема спокою ні в день, ні в ночи. Давай їм їсти, давай горівки; ходи з ними по селі за бунтівниками; шукай ґверів*, шукай листів з Відні, розкопуй землю та шукай зради на Польщу. В зимі двері не запираютси так, що стара замерзає на печи. Пошукайте собі другого війта, бо я довше не годен цей тягар двигати. От, видите, вже їде; бодай його шлях трафив!
— Війте, а де люди? Я-ж розказував вам, щоби всі зійшлися коло канцелярії.
— Я через десятників розказав людім приходити, може ще посходєтси.
— Мужик все дурний: як платити, то вій хапає книжку зпід сволока, ховає в пазуху та днями вичікує, аби податок заплатити; а як гроші брати, то мужик на печи. Ій, чорт вас бери, менче буду роботи мати, а пенсія одна.
— Прошу пана, вже ми набралиси, аж занести не можемо...
— Не перечу вам, ґаздо, що за Австрії так було, але в нас буде інакше.
— Дай боже...
— Війте, ідіть ви перші списувати воєнні шкоди; хто не прийде, сам собі буде винен.
— Називаєтеся?
— Михайло Вахнюк.
— Кілько моргів?
— Які там морги, діти розібрали...
— Але кілько ви обробляєте?
— Може десят, може більше, може менче.
— Пишім дванацять.
— Кілько нема.
— То пишім одинацять.
— Та най буде...
— Які шкоди воєнні?
— Та які шкоди, ніби мені хто шкоду верне? Пусто говорити і писати...
— Ви того не розумієте, начальнику, Москалів ми під Варшавою збили на винне яблоко, з Відня і Пешту заберемо все золото, і золотом усі шкоди воєнні поплатимо.
— Бог би з вас говорив...
— Тепер ми ваші, а ви наші.
— О, то ще хто знає, як буде.
— Польща буде, а ви, як маєте розум, то наберіть золота від Мадярів, від Німців та від Москалів, та й жийте в добрі під Польщею, а своїх бунтівників гоніть з села. Ну, начальнику, яка шкода?
— Та пара коней, та віз ще на початку війни Австріяки взяли, коні з возом тисячу корон. Москалі взяли корову і телицю; за обоє рахую вісімсот корон.
— Що ще?
— Ще Мадяри зарабували два пацюки, що варті триста корон.
— І ще що ?
— Де я все годен нагадати, та й нащо згадувати лихе; добре, що минуло.
— Ні, все списуйте, ми все заплатимо.
— Та брали подушки, та верені, та ціле сало вхопили, та сани, та дрова зпід хати; де я все то годен збагнути ?
— Отже видите, ваша шкода разом, пане Вахнюку, виносить дві тисячі шістьсот золотих корон, а перемініть на марки, то маєте чим жити до кінця віку.
— Ей, пане, бог ті корони буде рахувати, а марок мені не треба.
— То подаруйте мені цю шкоду, я вам зараз дам тисячу корон.
— Що буду дарувати більшим панам від мене.
Байрати так само нерадо списували шкоди, а люди, які вже посходилися, перераховували війтові золоті корони на марки і не одному ставало жаль, що не мав ніякої шкоди. Так як жид Кальман цілу годину диктував свої втрати, не поминаючи найменшої кришки, то мужики загомоніли.
— О, паршивий нарахував аж три тисячі золотих корон, а кривий Дмитро весь маєток йому в себе переховав і дивіт, кілько грошей набере.
— Я в Карпатах їв два місяці сиру бараболю*, стратив коні і віз, ледве добивси до дому і пів року відлежьив, та аби я нічого не мав...
Поки говорили, а врешті розбіглися по селі кликати свояків і сусідів, щоби не втратили золотих корон. За годину ціле село стояло на вигоні. Комісар так до них сказав:
— Бачу, люди, ідо ваше село розумне і всі шкоди вам попишу, але піду їсти, бо я голоден.
І разом з війтом та радними пішли до Кальмана, там довго перекушували і повиходили червоні, як раки. Радний Корч уже знав, що комісареві треба румунки, масла, курей та яєць. За те, що людей о цих потребах комісаря повідомить, радний Корч мав дістати відшкодування воєнне найдальше за місяць. І заки пан писав у канцелярії, то жінки до комори комісаря назносили всілякого добра, а чоловіки в рукавах таскали румунку. Поліцай і Корч незабавки-також почервоніли, так само їх кревні. Цілий вигін зворушився, звеселився, і любо гуторив аж до опівночі, поки комісар писав шкоду. Радний Корч був того переконання, що курей і яєць забагато для комісаря, а особливо забагато румунки.
В опівночі мужики, як бжоли матку, обступили пана та відпроваджували до Кальмана на вечеру. На зорях висадили комісаря на форшпан, обложили курми, яйцями і румункою і так, бажаючи йому та Миколаєві щасливої дороги, вернули веселі до дому.
У Кальмана лишився лишень Свіц. До сходу сонця гукав п’яний:
— Най тих Москалів шлях трафит, що мене не обрабували!
А Миколай добрими кіньми, як переїздив через хащу, то на нього і комісаря напали парубки, забрали всі дари, а їх попарили. Коням дали по доброму батогові, і аж під містом пан і Миколай отямилися та обтирали кров з лиця: Миколай рукавом, а комісар хустинкою.
— А то хами здеморалізовані, а то бидло, вони гадають дістати відшкодування? Чорта в зуби!
І так було.
_____________________________
* Увага. Оповідання ці прислав Стефаник т. Лізанівському, який згодився надрукувати їх в „Червоному Шляху", щоби познайомити українських читачів з новою творчістю Стефаника. Ред.
* Форшпан — обов’язкова селянська служба конем і підводою.
* Ромунна — румунська горілка.
* Пацюк — свиня.
* Ландувати — вгоняти.
* Байрат — сільський виборний, радний.
* Ґвер — рушниця.
* Пенсія — платня.
* Ґазда — хазяїн.
* Бараболя — картопля.
===================
«Червоний шлях», 1926, № 2, с. 5—7
15.02.1926