Я поїхав відвідати мойого старого приятеля Гриця. Він давно оглух і тяжко з ним перебалакувати. В руках мав зелену галузку, а коло нього на траві сидів його невеликий внук.
— В добрий час ви приїхали; я переродився на молодого, лиш не знаю, чи на дитину зійду, чи на стару голову стиду наберу. Чую тоту музику, як моя стара йшла за мене, дуже бистрі голоси позалітали в уха. До тепер були, як оловом залляті. Мука бути глухому, слова вянут на язиці, а стара лиш посмішковуєтси з мене та пищит, як сойка в самі вуха: „А, нема вже як вічів* слухати та з престолів самому до них говорити“. Мині з жьилю за люцким словом нераз хотілося дати себе замурувати. Гірко воно, як живе ще тіло обростає коров* та стає стовпом.
— Приходитси сидіти в свої* душі, як у завалені хаті, де всьо розбите і понівечене. Дес як з мраки, як з мокрого попелу таскати свій розбитий маєток та від спузи* обтирати руки. Рідні діти такі, як чужі, я забув, що вони були малими.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Давно дуже, як нас у місті, самих господарів багато зібралося з Черемша, знад Прута і знад Дністра, як привезли хлопців до школи. Вони такі тихонькі на міськім ринку, як риба розкидана по дорозі; гинут* тікати в зелене поле. Мами сидят на возах, плачут та потихо проклинают наших дорадників, а ми, батьки, радуємоси: та доки, кажемо, будемо дурні та панам служити, будемо поки діти не вівчимо, а тоді і панів понагонимо. А гет потім, як діти в школах попідростали, то ми, самі дужі господарі гомоніли коло них, як бжоли коло цвіту.
— І той жьиль, коли я, як замурований цементом, попав у глибоку пивницу, зробив із мене такого, що зачьив забувати то, що мене в житю все радувало. Як я кілька день тому почув у собі нову силу, то господи, відий все сонце, яке я двигав на собі три покоління, воскресло в мині, всі пшениці, шом вікосив, ще немолочені. Тепер я багач, ще погудую цілу Україну. Всі морози, що підо мнов жили віки, тепер мене кладут на ноги. Іду ніби до дітей, стара напхала в торбу всілячини: і цего їм і того їм, не жалує мене, сідлає як коня. А я замітілями та бурею йду радий, веселий, бо на переді діти, а на заді біла хата.
— А що вони здорові, ростут, вчутси.
— Відпочиваю по дорозі, як дуб міцно закорінований у земли, а галузє під небесами, в школі. Тепер я віджив і щем дужий, похожу ще по свої дорозі, бо маю доброї, ласкавої душі в собі повну пазуху.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Гей, як вони всі покінчили школи — тоті наші діти, та як пристали до нас, як ми збилиси до них до купи! Де, моспане, тут вже шандарям дати раду. Сунемо за дітьми тисячами, моцні та розумні. Свої на переді. Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчит нас, бо він все знає. Приповідає нам, що як кождий з нас посидит у креминалі* за мужицьку справу, то вже ніколи нічого боятися не буде... А Павлик ледве дише, розповідає завзято тонким голосом — гет ніби без надії — про нашу нужду, а там ззаду, від дверей крикливий Трильовський в биндах, як дівка, та все сварит, а молоді через це все ближче тиснутси до него. Одно слово: земля по містах дудніла під нами і неодин панцкий вугол утік із свого гнізда.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жінка, хот як вічів не любила, .але не торкотіла на мене в малі хаті, бо виділа, що наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як - би він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: Господи, ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня.
— А в хаті я єму сказав: „Мині неписьменному ваше письмо одно за другим сини читают, старе і нове. Коби вам бог тільки сили дав, абисте відшукали всі наші письма, з землі, з старих монастирів і ті, що замуровані в панцких палатах. Та нагадуйте і нас, хоть по трохи. На другий день я віз єго до колії* та здибав якогось пана кіньми, як змиями, але я з дороги не звернув і капелюха не здоймив. Небоже дідичу, я ще не такого пана везу, як ти.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духа, та війна
багато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилиси, яких ми вігодували і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську*, а коменда, каже, має бути Україна. Хто цего часу в нас не видів, тому бог, видко, ласки не вділив.
— Внуки пішли, а я ще і внуку відпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Україну проклинала. „Ходив ти,— каже,— ціле житє по вічах та й діти заказив та й пустив їх стрімголов“. А діти нібито нічого не кажуть, обминають, що я кости їх дітей порозкидав по всему світу.
— Я вже був і злагодивси йти за внуками, та Поляки ймили на граници, та притащили до дому. Довгі роки сидів я поза вуглами хати та не смів до неї ввійти їсти; зробив собі постіль між худобою, та там перебував і літо і зиму. Я оглух, осліп, їсти не їв, хіба барабольку і трохи води. Так мене світ минав і мої діти.
— Та найгірші ті наші, що пішли на службу. Бо як приходит польський жандар, та гонит сина на форшпан, то я беру батіг і сідаю, абим лиш знав, куди їхати.
— А що, старий, де ваша Україна, а кілько моргів поля ти хотів від пана, а яким міністром мав бути твій внук?
— Глухий,—кажу,—не чую нічо.— То вожу, або дівки з ними, або вулицями смітє закіскую і роблю службу. Але ті наші, що пішли на чужу службу, ніби від мене відвертаютси, ніби не пізнают, ходят сараки, як песики, що їх ґазда пустив у чисте поле.— Але одна молода професорка* таки мене пізнала. Не плаче, не заводит. — Діду Грицю, що буду робити, мій преложоний* хоче, абим пристала на єго віру.— Небого, кажу, не йди до них в гості, як вони твоєю вірою гидуют, сиди в свої хати, та їж чорний хліб.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— А до вас тепер я маю велику просьбу. Чи я такий здоровий буду довго, чи коротко, бо я відродився. .. Але як умру, то зараз приїдьте до мене, бо боюси, що як вже буде по мині, то мої діти пообдирают стіни, та Шевченка, та Франка, та всіх наших вони повикидают на під. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси не годні, а як я вже буду лежати в деревищі, то запитайте при людях моїх дітей, чи вони мої ці образи будут в хаті так шьинувати як я, чи пообертают лицем до стіни, аби приподобатиси екзекуторам та жандарам. Цей малий внук, він-би ще пошьинував моїх приятелів, але де йому ще до сили.
— То як мої діти не схотіли-би пошьинувати моїх святих, то купіт шкірену шкатулу та покладьте їх мені на груди. Кажут, що шкіра не гніє віками.
— Та ще одну просьбу маю. Лишаю букату* поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будут згортати кістки наших стрільців у купи, то аби і за мене хто там згорнув кілько лопат. Але високо, бо на тих костях зацвите наша земля. А до похорону я маю все злагоджене, ані одного цвяха дітям не треба постарати.
*
На другий день ранісенько прийшов післанець, що дід Гриць, як я від’їхав, казав собі малому внуці заграти на сопілку, напився молока, жартував їдко зі своєю бабою, убрався в білу сорочку, засвітив свічку в руках, ляг на постіль і зараз сконав.
__________________________
* Віче— народні збори, мітинг.
* Коров — корою.
* В свої душі — в своїй душі.
* Спуза — попіл.
* Гинут тікати —аж гинуть, щоб втекти.
* Кремінал — тюрма.
* Професорка — народпя вчителька.
* Преложоний — начальник.
* Буката — кусок.
==================
«Червоний шлях», 1926, № 2, с. 10—12
15.02.1926