Вітраж — це сила та потужність барви, котра задає настрій. Жоден інший матеріал так не взаємодіє з кольором, не передає його насиченості, адже маємо справу зі світлом, яке заломлюється певним чином.

Середовище існування постійно нагадує про себе — звуками, словами, схемами пересувань. Властиво, мова й простір пов’язані тісно, й одне з перехресть, де їхній зв’язок проявляється найчіткіше — література.

«Червоні хащі» – книжка про людяність, про вміння залишатися собою навіть у найбільш безнадійних обставинах. Також це текст про стосунки між людьми, вміння вибудовувати ці стосунки, вміння бачити і пробачати іншим те, що важко пробачити навіть самому собі.

«Коза» — це те, що одного разу сталося з Тернополем і більше не повториться. Вона завжди встановлювала межі актуальної культури, а деколи виходила за них. Вона була першим закладом нової міської культури.

Художник прослизає між денотатом і конотатом для відстороненого спостерігання, часто іронічного, багатошарового. Цим він підриває структуру тоталітарної мови. І тоталітарної не в тільки в політичному значенні вимірі, а в сенсі однозначності чи затертості образу.

Це той випадок, коли поезія ступає на непросту стезю нонконформізму. Частково місія поезії полягає саме у тому, аби відшукати певні межі, й порушити їх. А потім – ще раз, і ще, аж доки межі розсунуться настільки, що стане видно обрій.

 Поет переосмислив досвід метафоричного мовлення з традиції українського фольклорного спадку у форматі власних, доволі дивних та незвичних, навіть готичних у чомусь, психоделічних балад, всуціль тривожних і невротичних, болісних і прекрасних.

Спершу я подумав, що це мені здається. Взяв зі собою онуку, яка вчила німецьку, англійську, французьку, фламандську мови – і ми розпочали полювання на українські вивіски.

Жіночу історію Тернополя ніхто не досліджував. Є окремі згадки, виринають імена чи події, проте чогось глибшого нема.Ті, про котрих ми знаємо, котрі змогли «засвітитися» — яскраві особистості, сильні духом, їх бодай якийсь час підтримував хтось із близьких.

Однією з численних і безсумнівних чеснот «Розарію» є потужна й оригінальна образна система, неймовірні метафори, якими буквально пронизана тканина збірки. Малігон – майстриня образів, вона творить їх буквально з повітря, бере із тонких енергетичних сфер, вишкрябує із власного нутра, віднаходить в кишенях і старих заплічниках, поміж забутих паперів та листів.