Середовище існування постійно нагадує про себе — звуками, словами, схемами пересувань. Властиво, мова й простір пов’язані тісно, й одне з перехресть, де їхній зв’язок проявляється найчіткіше — література.

«Червоні хащі» – книжка про людяність, про вміння залишатися собою навіть у найбільш безнадійних обставинах. Також це текст про стосунки між людьми, вміння вибудовувати ці стосунки, вміння бачити і пробачати іншим те, що важко пробачити навіть самому собі.

«Коза» — це те, що одного разу сталося з Тернополем і більше не повториться. Вона завжди встановлювала межі актуальної культури, а деколи виходила за них. Вона була першим закладом нової міської культури.

Художник прослизає між денотатом і конотатом для відстороненого спостерігання, часто іронічного, багатошарового. Цим він підриває структуру тоталітарної мови. І тоталітарної не в тільки в політичному значенні вимірі, а в сенсі однозначності чи затертості образу.

Це той випадок, коли поезія ступає на непросту стезю нонконформізму. Частково місія поезії полягає саме у тому, аби відшукати певні межі, й порушити їх. А потім – ще раз, і ще, аж доки межі розсунуться настільки, що стане видно обрій.

 Поет переосмислив досвід метафоричного мовлення з традиції українського фольклорного спадку у форматі власних, доволі дивних та незвичних, навіть готичних у чомусь, психоделічних балад, всуціль тривожних і невротичних, болісних і прекрасних.

Спершу я подумав, що це мені здається. Взяв зі собою онуку, яка вчила німецьку, англійську, французьку, фламандську мови – і ми розпочали полювання на українські вивіски.

Жіночу історію Тернополя ніхто не досліджував. Є окремі згадки, виринають імена чи події, проте чогось глибшого нема.Ті, про котрих ми знаємо, котрі змогли «засвітитися» — яскраві особистості, сильні духом, їх бодай якийсь час підтримував хтось із близьких.

Однією з численних і безсумнівних чеснот «Розарію» є потужна й оригінальна образна система, неймовірні метафори, якими буквально пронизана тканина збірки. Малігон – майстриня образів, вона творить їх буквально з повітря, бере із тонких енергетичних сфер, вишкрябує із власного нутра, віднаходить в кишенях і старих заплічниках, поміж забутих паперів та листів.

Для вуличного фотографа подорожувати важливо, бо це додаткове джерело натхнення. Це шанс розпалити жагу творчості новими яскравими кольорами, іншим світлом та обличчями. Якщо немає грошей для поїздки за кордон — вирушай в сусідні Бережани чи Кременець, там будеш частково почуватися туристом.