Тіло, танатос, ерос і рослини

Анастасія Старко

Зустрівшись із художницею котрогось сірого дня, пройшлись навколо тернопільського ставу, ловлячи холодний вітер, й поговорили про естетику la belle epoque, меланхолію та чуттєвість, внутрішній відчай та приручення зображення.

Художниця та ілюстраторка Анастасія Старко, вона ж Anna Lee, народилась 1991 року в Тернополі, мешкає у муніципалітеті Плюссюльян, Франція. Випускниця Української академії друкарства (магістр), стипендіатка програми міністра культури й національної спадщини Республіки Польща Gaude Polonia (2018). З 2015 року працює у сфері діджитал колажу, графіки та фотографії. Учасниця багатьох колективних проєктів, авторка кількох персональних виставок в Україні та Польщі. У роботах досліджує тему пам’яті, руйнування змістів і трансформації приватного. Серед виставок: A Little Life у “Львівській мануфактурі кави”; Adult у познанській галереї Rotunda; Vita Brevis у київській галереї Art 14; The Garden у львівській Gary Bowman Gallery; Melancholia у тернопільській галереї Bunkermuz. Останні в часі ілюстровані книжки: Інґеборґ Бахман “Тінь моя” (ВНТЛ-Класика), артбук за мотивами збірки Пауля Целана “Мак і пам’ять”, Ліни Костенко “І знову пролог” (ВНТЛ-Класика), Гаськи Шиян “За спиною” (“Фабула”) etc. У львівській Studio 78. Coffee діє персональна виставка Анастасія Старко Sad Songs.

Назвала свою першу виставку “Меланхолія” і тепер жалкую, бо справжня меланхолія у моїх малюнках тепер — вона доросліша, насиченіша, глибша, витримана, як добре вино. Коли ілюструвала Пауля Целана, виник образ фонтану, котрий висох, цим і є для мене меланхолія — темними речами всередині.

У контексті Пауля Целана образ висохлого фонтану працює по-особливому гостро: народився у Чернівцях, писав німецькою, мовою режиму, котрий вбив його батьків. Він жив у мові, що душила його. Цього року 50 років відтоді, як Пауль Целан стрибнув у Сену з моста Мірабо. Під час карантину я працювала над артбуком із лімітованим тиражем за мотивами його збірки “Мак і пам’ять”. Це фактично перша збірка Пауля Целана, яку він прийняв. Номінально першою була “Пісок із урн”, але під час друку допустили багато помилок, і він знищив усі п’ятсот примірників.

Для Целана дуже важлива архітектоніка, тому для кожної частини артбуку розробила окрему систему образів. До речі, саме у цю збірку ввійшла “Фуга смерті” — це друга частина циклу. Було цікаво та боязко братись цей артбук. Я не так довго працювала над ілюстраціями, скільки думала про них. Двоїстість, закладена в назві, — мак, рослина забуття, й пам’ять як те, чого не можемо позбутись, в обкладинці — білій, з тисненими маками. Мені хотілося, щоби палітурка була схожою на шкіру зі шрамами — непомітними, але відчутними на дотик. Всередині деякі сторінки виконані так само — білі, з тисненими візерунками. Співпрацюю з дуже талановитим палітурником, який втілює задум в реальність.

Я читала багато Целана, його листування з Бахман “Пора серця”, занурюючись у їхнє письмо. Бахман називають однією з найвидатніших австрійських письменниць. Її вірші стали для мене відкриттям. У Інґеборґ Бахман неймовірна історія, вона каже про себе: I'm writing with my burnt hand about the nature of fire, а померла вона, згорівши у власному римському помешканні. Цей образ мене вразив. На обкладинці “Тінь моя” та всередині книжки кілька разів повторюється ілюстрація з жінкою, котра горить.

Бахман відмовляється від краси слова, зайвої декоративності. У неї та Пауля Целана є досить подібних образів. Але він мені більш рослинний — у його поезіях багато троянд, маків, мигдалю, тюльпанів, він будує фантастичні образи, поєднує тілесність та рослинність. Працюючи з “Тінь моя”, у мене вперше з’явились архітектурні елементи в ілюстраціях.

У кожного автора є своя система образів. Коли спершу міркуєш про них, мучишся, бо вони обмежують. Робота йде тяжко — але це дуже добре, бо мусить бути внутрішній відчай, котрий дає силу знайти вихід. Крім того, трапляються суто технічні рамки — для збірки Інґеборґ Брахман робили двоколірний друк. Обмеження спонукають працювати, зосередившись на глибинних аспектах, і менше думати над зовнішнім ефектом. Хоча я завжди працюю вільно і роблю про своє, потім розумію, що влучила в те, про що і як говорив автор — його стилістику та систему образів. Ця гра у влучання — дуже цікава.

Мені здається, я трохи в усьому ретро. Естетика la belle epoque мені дуже близька, у мене пієтет, хоча й розумію, що в моїй уяві він постає утопічним. І все ж мені ближчі гравюри, ніж технології віртуальної реальності. Я перелопачую багато старих книжок в онлайн бібліотеках, і коли бачу щось своє, з чим відчуваю зв’язок, приручаю зображення — обробляю так, що воно втрачає первинний вигляд.

У Львові діє моя виставка Sad Songs. Складно говорити, про що ці роботи. Мені легше розповідати про ілюстрації до книжок, бо вони прив’язані з конкретними образами, а в роботах для себе багато невловимого та випадкового.

Я провела карантин у Бретонії. Там дуже багато краси й око постійно радіє. Крім неймовірних пейзажів, там розвинута культура естетики щоденного. Я почала збирати фаянс, бо практично кожне містечко виробляє свій з характерними кольорами та сюжетами. Зараз мене тягне в декоративно-ужиткове мистецтво: думаю попрацювати із текстилем чи фаянсом.