Вітражі найбільш «примарний» вид монументального мистецтва. Якщо мозаїки чи розписи ще тримаються стін, то вітражі зникають і зникають. Так воно принаймні у Тернополі. 2015 року за порадою Володимира Чорнобая вирішила поговорити з Петром Кукурудзою — майстром перших вітражів за радянських часів у місті. Розмова вийшла тривала, пан Петро мав добре почуття гумору. Уже тоді більшості його робіт не існувало. Тепер нема пана Петра. І коли почала шукати інформацію про нього, тільки й знайшла оце інтерв’ю. А згадати про його роботу мені здається важливим, так само, як і про роботи інших.
Вітраж Петра Кукурудзи. Фото: Оксана Ратушняк.
Петро Кукурудза народився 31 травня 1935 року. Коли був у десятому класі, його замість розстрілу за націоналізм засудили на 25 років. Відбув три роки, потрапив під амністію. Вчився на живописному факультеті в Одеському державному художньому училищі. Приїхав до Тернополя в 1964 році, став працювати у художньому фонді Спілки художників України. Перший вітраж у місті створив у краєзнавчому музеї (нині приміщення не існує, на його місці управління МВС в області). Інші роботи Петра Кукурудзи в Тернополі: для центрального універмагу, «Топільче — земля Галицька» (кафе «Космос»), «Народні пісні» (ресторан «Україна»), «Україна» (кінотеатр), «Народне свято» (палац культури «Березіль»), «Нам пора для України жить» та «Наука — Α і Ω людства» (обидва — фойє гімназії № 1). Твори в районах — у Монастириськах на тютюновій фабриці, у санаторії «Медобори» (с. Конопківка Теребовлянського району), «Перемога» у ресторані «Кременець» в однойменному райцентрі. Більшість знищена.
У національному технічному університеті імені І. Пулюя був вітраж «Наука — світло людства», потім треба було поставити скульптуру Леніна, вітраж знищили. Вже і Леніна нема, і моєї роботи теж. Великий вітраж був у «Березолі». Тепер його внизу заліпили, замурували. Це ж те саме, що людину скалічити. А реставрувати вітраж не хочуть. Я сам виконав би всі роботи, але вони не зацікавлені. У кінотеатрі «Перемога» (тепер — український дім «Перемога») замінили вітраж пластмасою, знівечили. Не знаю, кому рука піднялася на таке.
Клопоту завжди було багато. Не подобалося поєднання синьо-жовтого, у візерунках «читали» тризуб. У вітражі на універмазі довго бачили Адама та Єву. Коли приходив із ескізами, мене щораз питали: «Знов козаки?» — «Козаки». У мене не було творів на більшовицьку тематику. Цікава історія у вітража нинішнього ПК «Березіль», тодішнього «Октября». Перша претензія: на роботі нічого «октябрьського» нема. Зрештою, вітраж затвердили у Києві. Потім я поїхав до голови облвиконкому Ілляша. Він підтримав, але сказав, що все впирається в бюро обкому партії. І ось на чергових засіданнях він, котрий був за, як довідався про мене те, що йому не подобалося, категорично запротестував. Я потім викручувався як тільки міг. Просто насміхався з них. Мене питають: «А чого вони в козацькому одязі?» Їм це страшно не подобалося. Кажу: «Добре, можу переробити, але дивіться, ось тепер «дудочки» модні, а ну спробуйте в них потанцювати». Він у «дудочках» присів кілька разів: «Нє». «Ну, — кажу, — можна було б балетний одяг дати, але то французьке». Мені зразу кажуть: «Того не треба»... «Ну, джинси хіба, але то американське». Відповідають: «Нє, джинсів не треба»... Показую їм книжку з литовським народним одягом, ті кажуть, що то таке може бути, робим. «Але то литовське, — відповідаю. — Литовці в своїх штанах ходять, то, може, й нам можна в своїх?» Скривилися, але погодилися: «Певне, що так».
Вітраж бачу тільки як мистецтво. Не сприймаю його як щось церковне чи духовне. Людина бачить красу. Вона народжена з нею. А вітраж дуже ефектно працює. Грою світла, добре виконаним малюнком, — приносить радість.
Вітраж Володимира Чорнобая «На винограднику», 1999.
Володимир Чорнобай народився 17 березня 1954 року. В 1973 році закінчив Львівське державне училище прикладного мистецтва імені Івана Труша, в 1980 році — Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Виконав дванадцять великих робіт, зокрема, у Тернополі: «Народження перлинки» (обласна дитяча лікарня), «Сонце-сад» (готель «Галичина»), «Кінематографія» (український дім «Перемога») та області — у будинках культури Заліщиків, Копичинців (Гусятинський район) і Потуторів (Бережанський), на Лановецькому цукровому заводі, спиртзаводі в Мишковичах (Тернопільський).
Коли в травні 1981 року мене прийняли на роботу в художній фонд, думав, що збулася моя мрія — робити щось величне та вражаюче — вітраж, мозаїку або розпис. Був переконаний, що це потрібне людям. А тепер, коли частина робіт демонтована, інша — знищена або закрита від глядача, є відчуття певного розчарування і непотрібності зробленого…
Приміщення художнього фонду розташовувалося на вулиці Олександра Невського (зараз — Омеляна Польового). Тоді у місті був тільки один вітражист — Петро Кукурудза, він хазяйнував у досить великій майстерні на другому поверсі, саме навпроти кабінету директора. Через рік ми перейшли в нову майстерню на Паращука — котельню біля музучилища Соломії Крушельницької. У цьому просторому приміщенні — понад 60 метрів квадратних, скоро нас, вітражистів, побільшало — прийшов Ігор Козій, через рік — Юра Демчак, Зеник Ралько, Ольга Чорна, ще через кілька років — Ігор Мікула, відтак — дружина Петра Кукурудзи — Валентина. Замовлення були десь до 1996 року, згодом їх ставало все менше, поки майже зовсім не зникли.
Перший вітраж виконав для будинку культури в Заліщиках. У цьому новозведеному приміщенні запланували кілька мозаїк і розписів, у холі — великий вітраж площею до 100 метрів квадратних. З проєктом довго ганяли по худрадах — тільки через три-чотири місяці після затвердження на республіканській худраді, приступив до «картону» (ескізу в повний розмір) і виконання вітража в матеріалах. Підготував скло, свинцеву протяжку, олово, потрібні інструменти — паяльник, склоріз, обценьки… інше шукав уже під час роботи. І хоча проєкт я робив на всю площу, пізніше вирішили залишити тільки центральну частину, обіцяли, що потім доробиться, але на тому й зупинилися. Коли востаннє їхав через Заліщики, на місці вітражу був плакат — не знаю, чи мій твір існує.
Замовлень було багато, більш досвідчений Петро Кукурудза брав одразу кілька об’єктів і помалу виконував. У вісімдесятих зводили чимало громадських споруд, були гроші, але роботу цінували низько — це вже пізніше домоглися, щоби нормально оплачували за ескіз, «картон» і «колір» («картон» у кольорі), — так можна було пристойно заробити.
Потрошки я теж обростав замовленнями, робив багато ескізів хоча не всі реалізовувалися. Кожен проєкт відрізнявся від попереднього, особливо запам’ятовувалися масштабні. Так, на два великі вікна будинку культури Копичинців запропонував «Сонячний віночок» і «Пташинний вихор». На все, тобто ескізи, затвердження та виконання, пішов майже рік.
Два великі вікна будинку культури Копичинців: «Сонячний віночок» і «Пташинний вихор», 1984
За склом ми їздили в селище Старь Брянської області. Коли востаннє, в 1986 році, були там, то магазини стояли порожні — одна кабачкова ікра. Брали із собою спирт, горілку, ковбасу і так вирішували всі питання, котрі виникали. Але найскладніше було організувати транспорт — їхати ж треба було через усю Україну та частину Росії. У ящику було 10 квадратних метрів скла, зазвичай брали ящиків зо десять, тільки задля цього ганяти транспорт було невигідно, тому часто кооперувались — якось їздили із львівськими вітражистами, кілька разів із ватрівцями. На початку вісімдесятих палітра скла була широка, вибирали під конкретні замовлення, потім вибір звузився. Найдорожчим було червоне скло — квадратний метр коштував від 10 до 15 карбованців, найдешевше — синє та зелене — три-чотири карбованця. Особливість полягала в тому, що залежно від партії змінювався відтінок, але використовували це в роботі для створення кольорового різноманіття. Пізніше з’явилось прибалтійське та львівське скло — вальцоване, млинцями приблизно по 0,25 метрів квадратних. Чого завжди бракувало, то це свинцю — за час, що пропрацював, може, раз чи два цей матеріал був на складі, а так самі шукали. Можна було переплавлювати дроти чи знайти у зв’язківців, можна було отримати по бартеру. Переплавлення завжди було з пригодами — на місцях шукали ковальні або печі, потім зробили невеличкі муфеля, з якими й працювали.
Чи був ідеологічний тиск? Вітраж проєктували під конкретний об’єкт. Приміром, у мене було замовлення на роботу в готелі «Москва» (нині — «Галичина») — мав виготовити перегородку між входом і рестораном. Був вільний у виборі теми — вибрав «Сонце-сад». Вказівок і побажань згори не було, зауваження від худради торкалися лишень композиційного та пластичного втілення. Тож думаю, кожен робив свій вибір.
Я вважаю, що вітраж не повинен домінувати, а бути органічним елементом у інтер’єрі. Його присутність має бути фонова, підкреслювати архітектурні знахідки, створювати настрій та середовище. Головний виражальний засіб вітража — колір, а свинцева жила, що єднає ритмом кольорові скляні елементи, творить легке лінійне мереживо. Саме кольором вітраж впливає на глядача. Це було основним принципом моєї роботи.
Вікно будинку культури Копичинців: «Сонячний віночок», 1984.
Ігор Мікула народився 1 березня 1965 року у Львові. В 1989 році закінчив Львівський Державний Інститут прикладного та декоративного мистецтва. Виконав вітражі у Тернополі, Скалаті, Чорткові та Ланівцях.
У Тернополі працював від 1989 до 1992 року — у Львові роботи не було, порадили поїхати сюди. Тут уже склався колектив і мене привітно прийняли. Перше замовлення, моя дипломна робота, — вітраж на сходовий майданчик у приміщенні Національних спілок письменників і художників, тепер там приміщення РУХ’у. Мене вже тоді цікавили пошуки знаків національної ідентичності, тому, йдучи від Нарбута, зобразив символи, котрі асоціювались із Україною. У ті часи ідеологічний тиск був не такий сильний, як роками раніше, тож роботу пропустили.
Наймасштабніший об’єкт — 30 метрів квадратних планувався в Ланівцях у закладі громадського харчування. Затверджував його на республіканській художній раді в Києві, а перед тим — у Тернополі, де нині покійний Дмитро Стецько звернув увагу, що я порушив формальні правила — абстрактну композицію поєднав із детально проробленими елементами — на мою думку, це створювало потрібну напругу. У Києві теж звернули на це увагу, але я мотивував вибір, і роботу затвердили. Я отримав гроші за проєкт, зробив «картон», проте Союз уже розвалювався, і в матеріалі я його так і не реалізував.
Вітраж Володимира Чорнобая «У яблуневому саду», 1999.
Працюючи над вітражами, перш за все, займався вирішення формальних проблем — цікавила новизна, котра спиралася б на національні традиції. Згодом, коли переїхав до Львова й перейшов на живопис, продовжив ці пошуки, заглибившись у стихію національного, віднаходячи її автентичні елементи, переосмислюючи та інтерпретуючи їх.
Те, що захоплювало мене у вітражі — колір. Мабуть, жоден інший матеріал так тонко не взаємодіє з кольором, не передає його насиченості, адже по суті ми маємо справу зі світлом, котре заломлюється певним чином. Вітраж — це сила та потужність барви, котра задає настрій.
Текст: Анна Золотнюк.
Ілюстрації: вітраж Петра Кукурудзи в ПК «Березіль» (фото Оксани Ратушняк); вітражі Володимира Чорнобая (світлини надані митцем).
10.11.2020