Для вуличного фотографа подорожувати важливо, бо це додаткове джерело натхнення. Це шанс розпалити жагу творчості новими яскравими кольорами, іншим світлом та обличчями. Якщо немає грошей для поїздки за кордон — вирушай в сусідні Бережани чи Кременець, там будеш частково почуватися туристом.
Римуючи кров із любов’ю, слід бути готовим до того, що можуть закинути профанацію поезії як такої. Магдисюк-Менькач подекуди хибує захопленням оцією надмірною ліричністю на межі з солодкавим пафосом, позбувшись відчуття художньої правди, що є певним ґрунтом під ногами кожного поета.
Вразило, як Іван Руткович перевів риси барокової гравюри у живопис, створивши особливий колорит, динамічні пластичні рішення, характерні живописні живі лики. Прагну продовжити його пошуки.
Це, звісно, не той Тернопіль, який ідентифікуємо із Дмитром і Вірою Стецьками, Петром Гулиним і Надією Кириловою, чи з молодших — Ігорем Зілінком… Утім, це їхнє зовнішнє оточення.
Градус напруги у цих віршах доволі високий, тут постійно звучить енергія болю, енергія протесту, що супроводжується усвідомленням межової самотності «чужого серед своїх» і всевтрати.
Розповідаю історію ґетто, аби ми були свідомі того, що відбувається тепер. Нині на нас впливають через підміну сенсів. І нашу неготовність сприйняти Іншого можуть використати проти нас — нашої культури та наших ідентичностей.
Читати поезію Лаюка – це ловити моменти, моменти художнього самозаглиблення, певного одкровення, зближення, спроби вбудовування власного мікросвіту у макросвіт, так само власний.
Відчуття безмежності й поза-крайності простору переслідує на виставці, надто ж до того додається ембієнт, шо лунає з динаміків у галереї. Ці пейзажі, що наче виростають зі стін, виопуклюючись та вібруючи, створюють легкий шум. Шум неперебутності.
У збірці присутній виразний акцент на дихотомії світобудови, взаємному протиставленні світла і тіні, голосу й тиші, божественного й низького. Життя і смерть постають у поезіях як два абсолютні полюси світобудови, тотемні символи епічних первнів.