Римуючи кров із любов’ю, слід бути готовим до того, що можуть закинути профанацію поезії як такої. Магдисюк-Менькач подекуди хибує захопленням оцією надмірною ліричністю на межі з солодкавим пафосом, позбувшись відчуття художньої правди, що є певним ґрунтом під ногами кожного поета.

Вразило, як Іван Руткович перевів риси барокової гравюри у живопис, створивши особливий колорит, динамічні пластичні рішення, характерні живописні живі лики. Прагну продовжити його пошуки.

Це, звісно, не той Тернопіль, який ідентифікуємо із Дмитром і Вірою Стецьками, Петром Гулиним і Надією Кириловою, чи з молодших — Ігорем Зілінком… Утім, це їхнє зовнішнє оточення. 

Градус напруги у цих віршах доволі високий, тут постійно звучить енергія болю, енергія протесту, що супроводжується усвідомленням межової самотності «чужого серед своїх» і всевтрати.

Розповідаю історію ґетто, аби ми були свідомі того, що відбувається тепер. Нині на нас впливають через підміну сенсів. І нашу неготовність сприйняти Іншого можуть використати проти нас — нашої культури та наших ідентичностей. 

Читати поезію Лаюка – це ловити моменти, моменти художнього самозаглиблення, певного одкровення, зближення, спроби вбудовування власного мікросвіту у макросвіт, так само власний.

Відчуття безмежності й поза-крайності простору переслідує на виставці, надто ж до того додається ембієнт, шо лунає з динаміків у галереї. Ці пейзажі, що наче виростають зі стін, виопуклюючись та вібруючи, створюють легкий шум. Шум неперебутності.

Мовлення, його структура, мета і завдання – ось поле зацікавлень Катерини Калитко, предметно-об’єктна компонента її досліджень.

У збірці присутній виразний акцент на дихотомії світобудови, взаємному протиставленні світла і тіні, голосу й тиші, божественного й низького. Життя і смерть постають у поезіях як два абсолютні полюси світобудови, тотемні символи епічних первнів.

Що таке провінція у добу інтернету та інформаційної відкритості, коли за лічені миті ти з’єднуєшся з будь-якою точкою світу, а новини втрачають актуальність уже через кілька годин? Єдиним критерієм провінційності, котрий усе ще не втратив якогось сенсу, є відсутність інтересу спільноти до речей, котрі б перевищували базові потреби із піраміди Маслоу.