Той, хто фотографував у містах і містечках залишки пам’яток, часто чув «та що там фотографувати», але фотографування оприявнює об’єкти, вилучає їх зі сліпої зони того, що минаєш щодня.

В акварелях художник втілив концепцію творення формули пам’яті води, що ввібрала найдавніші прикмети першознань і в плині часу набирає нових змістових ознак, викристалізовуючи їх у постмодерністичні мистецькі форми, символи, знаки.

Звук — це і спосіб дослідження внутрішнього світу, і форма впливу — на партнерів по гурту та слухачів. Коли подобається отримувати естетичне задоволення від звуку, експериментальна музика, як криголам, проламує пласти реальності й культури та винаходить нові ходи.

Вітраж — це сила та потужність барви, котра задає настрій. Жоден інший матеріал так не взаємодіє з кольором, не передає його насиченості, адже маємо справу зі світлом, яке заломлюється певним чином.

«Коза» — це те, що одного разу сталося з Тернополем і більше не повториться. Вона завжди встановлювала межі актуальної культури, а деколи виходила за них. Вона була першим закладом нової міської культури.

Художник прослизає між денотатом і конотатом для відстороненого спостерігання, часто іронічного, багатошарового. Цим він підриває структуру тоталітарної мови. І тоталітарної не в тільки в політичному значенні вимірі, а в сенсі однозначності чи затертості образу.

«Продуктом “Субпродукту” не є музика, а пошук беззмістовності за допомогою винайдених та виготовлених учасниками гурту пристроїв. Звукове середовище завойовує простір та свідомість сприймача. Самовіднайдення у цьому середовищі потребує більше часу, аніж зазвичай, та вимагає участі в процесі творення… Гурт продовжує нойзову традицію Тернополя, яка коріниться в ранніх ‘90-х», – значиться в описі команди.      

Із творчістю тернопільського художника Володимира Чорнобая познайомилася в одній з галерей міста під час виставки «Пікуй. Органічні структури». Найбільше вразило поєднання заданих патернів органічних структур із довільними лініями, часто дзеркально відображеними елементами; невимушена гра з ритмом і кольором; наслідування природного та доповнення явного; комбінація органічного з неорганічним, природного з мануфактурним.   І сьогодні Володимир Чорнобай продовжує дослідження органічних структур. Власне, про них і навколо них зав’язалася розмова.  

Сидимо в тернопільському парку ім. Тараса Шевченка. Палить сонце. Колір довкілля зелений. Анатолій Федірко згадує «Сніданок на траві» Мане. Але це вже обід і всі панни вбрані. Навколо (так, що можна охопити оком) «розкидані» картини Анатолія Федірка – ті, котрі формують арт-проект «Парк супрематичного мистецтва», – сім робіт півтора на півтора метра, створені за сім днів (сакральність у зеніті).    

У «Жерміналі» є сцена, де дітородний орган крамаря Мегре жінки надягають (дивне сполучення, але нехай) на палицю і, піднявши, мов стяг, несуть вулицею. Мова далі піде не так про масові настрої, як про поліфункціональність предметів, котрі завжди під рукою. Погратися з сенсами, асоціаціям, сакральним та побутовим, тим, що сіє життя або несе смерть, можна було досхочу, спостерігаючи проект івано-франківців Сергія Григоряна (об’єкти) та Миколи Джички (фото) «Весняно-польові роботи-2014» (20 лютого – 5 березня,  тернопільська галерея «Бункермуз»).