Торкнутись тисячоліть

 

Олександра Олександрівна Приведа створила масштабні гобелени-завіси для українських театрів, працює з батиком, ручним ремізним ткацтвом, вишивкою, українським фольклорним костюмом тощо. Крім того захоплюється писанкарством, вишивкою, плетенням соломки; вивчає давні орнаменти та історію ремесел. Твори майстрині зберігаються, зокрема, в Чехії, Франції, Австрії, Голландії, Росії, Італії.

 

Народилася пані Олександра 19 квітня 1955 року в Бучачі Тернопільської області, там нині мешкає. Навчалася у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (зараз — Львівська національна академія мистецтв) на відділенні художнього текстилю. Працювала у Львівському художньо-виробничому комбінаті при Спілці художників України. Членкиня Національної спілки художників України, спілок декоративного мистецтва Америки, істориків Америки, Світової асоціації писанки, Національної спілки соломоплетіння Америки

 

Певний час жила в Сіетлі (США), де спроєктувала 20 костюмів для танцювальної українсько-американської групи «Барвінок» і хору «Серпанок» міста Сієтл. Працювала вчителькою мистецтва в Центральному коледжі Сіетла та Академії мистецтва Макілтео.

— Гобелени та інші ткані вироби мене захоплюють тим, що це всуціль ручна робота — ви творите і полотно, і те, що на ньому, крім того, є можливість працювати із текстурою та об’ємними формами. Але розкажіть, пані Олександро, чим воно привабило вас?

— Ручне ткацтво вабило з дитинства — на процес ткання, як і вогонь, можна дивитись вічно. То якась магія творення тканини ритмом рухів ніг і рук (як мені здавалося в дитинстві). Пізніше я зрозуміла, що до цього дійства мусить бути залучена й голова. Мені подобалися всі музейні речі, пов’язані з ткацтвом — дерев’яні, мотузяні... Теплі й затишні. Й такі незрозумілі назви — бердо, ремізки, цівка, шпарутка й багато-багато інших. Бачите, найголовніший виражальний засіб ручного ткацтва — це його тепло, м’якість і якесь таке неймовірне відчуття доторку до тисячоліть як до живої істоти.

— Мені надзвичайно сподобались ваші ткацькі роботи, зокрема, завіси створені в співавторстві для рівненського дитячого лялькового театру й академічного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького в Кропивницькому. Ці величезні кільканадцятиметрові роботи вражають і масштабністю, і деталізованістю…

— У часи праці в художньо-виробничому комбінаті мені пощастило бути авторкою та співавторкою монументальних текстильних завіс для театрів у різних містах України. Вчительками та наставницями були сучасні велетні українського текстилю — Леся Крип’якевич, Наталя Паук і Стефа Шабатура.

То були надзвичайно цікаві часи — Радянський союз здихав у муках і вже не мав сили слідкувати за всіма монументальними роботами, щоби визначати їх ідеологічне скерування, і нам було досить комфортно зробити завісу в рівненський ляльковий театр (Рівненський академічний обласний театр ляльок — А.З.) за мотивами святкування українського Різдва (в співавторстві з Олександрою Крип’якевич). У Черкаській обласній філармонії досі є завіса «Червона калина» (в співавторстві з Стефанією Шабатурою). А ось завісі «Скіфське золото» (у співавторстві з Леонідом Гошовським) в Кропивницькому для театру ім. М. Кропивницького (Кропивницький академічний український музично-драматичний театр ім. М. Кропивницького) не пощастило. Вона просто валяється всі тридцять років у підвалі, бо була створена для іншого театру з удвічі більшою сценою. Але це моя трагічна історія...

— Які особливості ткання великого гобелена?

— По-перше, зображення треба було допасувати до сценічних механізмів — розсувний механізм вимагав поділу зображення на дві половини. Ткання теж мало свої особливості. У нас в комбінаті не було широких (хоча б два чи три метри) ткацьких верстатів чи рам, на яких можна було виткати великоформатну роботу. Ми мусили враховувати, що зображення завіси буде ткатися смугами метр завширшки, тому на частинах, більших за два-три метри, будуть кількасантиметрові розбіжності.

Сюжетною була центральна частина, її ми, автори, ткали вручну як гобелен на позичених у друзів художників-текстильників верстатах чи рамах. Бокові смуги виготовляли ткалі в ткацькому цеху під нашим наглядом, але ж всі люди різні й верстати різні, тому неможливо було зробити так, аби кольори чи фактури на смугах шести чи й більше метрів точно збігалися.

Шкода, що цей комбінат зруйнований, як і багато чого в нашій країні. Коли розповідала про нього своїм американським друзям, вони не могли повірити, що він знищений. Як можна було вбити курку, що могла нести по золотому яйцю, ні, по два золотих яйця в день, — дивувались вони.

— Поговорімо про матеріали. Ви самі фарбували вовну?

— О, це особливий розділ ткацького життя. В комбінаті не було художників-текстильників, яким би я не фарбувала вовни. Це брудна й шкідлива частина ткацького процесу й ніхто не хотів наражати своє здоров’я на небезпеку. Я навчилася відфарбувати вовну точно того кольору, що потрібно, і це враховуючи те, що мокра вовна має темніший і холодніший колір, ніж суха. Тепер я розплачуюся своїм здоров’ям за це вміння.

— Ще одна частина вашої творчості — костюми. У чому особливість їхнього виготовлення?

— Костюми на сцену — особливий вид одягу. Розробляючи його, треба врахувати сценічний образ, репертуар, матеріал, побажання замовника і багато чого іншого. Я й не пам’ятаю, скільки костюмів для сцени зробила в техніці ручного ткання (розгубилися фотографії, стерлися з пам’яті дати й міста...).

Тканий костюм на сцену — річ недовговічна. Не говоритиму банальностей про довготривале снування основи на кожну частину костюма, фарбування ниток, добирання матеріалів на деталі й аксесуари — скажу, що найважче було обґрунтувати, чому костюми не етнографічні, а лише за мотивами того чи іншого регіону. Напевне, тому їх цінували менше, ніж роботи інших авторів...

В Америці я створила близько двадцяти костюмів для трьох вікових груп українсько-американської танцювальної групи «Барвінок» і для хору «Серпанок». Робота була на волонтерських засадах, але керівники громади відмовили мені в авторстві. Мені взагалі «щастило» на такі речі. Приміром, для кімнат музею Івана Франка в 1987-88 роках виткала килимки для стін — для кожної кімнати різного кольору, тепер всі вони пропали. Про завісу, котра тридцять років валяється в підвалі театру в Кропивницькому, вже згадувала. Таке трапляється з художниками, коли знищують пам’ять про них.

— Одна зі царин вашого нинішнього зацікавлення — стародавні візерунки. Ви опанували техніки вишивки — українські XV-XVI століть і гватемальськими XIV-XV століть. Чим вони привабили вас?

— Уперше я задумалася над разючою подібністю кераміки трипільської культури й культури племені анасазі з Північної Америки. Ці люди не могли контактувати, а їхні орнаменти разюче схожі. Що ж було ґрунтом для виникнення візерунків, спільних для культур на різних континентах, розділених часом? Якщо кукутенська, трипільська, вінча, сескло, накадські культури існували хоча б приблизно в однаковий час і на досить близькій віддалі, то янгшао, мадзяо та анасазі — на різних континентах і з різницею в 5000 років. Чому в орнаментах цих культур присутні свастика, меандр, одинарна і подвійна спіралі, хрест, хвилеподібний ряд і багато чого іншого? Я вже не кажу про прості геометричні фігури — трикутник, прямокутник, квадрат… Навіть досвідчене око не завжди впевнено відрізнить керамічні вироби культури трипілля, вінча, мадзяо і анасазі. Те ж і в інших традиційних народних ремеслах усіх культур світу.

Мене до глибини душі вразили традиційні вишивки індійського штату Гуджарат, бо побачила в них українські напівзабуті вишивальні техніки і стібки. Чи можете уявити собі, що наш борщівський кучерявий шов прикрашає традиційний костюм народу хмонг, що в Лаосі, тільки називається інакше.

Зрештою, жодної таємниці в однакових техніках вишивання, ткання чи плетіння нема. Різні народи використовують одні й ті ж інструменти, а коли одна людина додумалася до чогось, то незабаром в інших культурах до цього додумаються, навіть не контактуючи. Це практична сторона традиційних ремесел. Один раз винайдена техніка ніколи не пропадає.

— Що особливого відчуваєте, коли застосовуєте ці давні візерунки у вишивці?

— Я не є великим знавцем вишивальних технік, і також не є професійною вишивальницею (та я і не є професіоналом в багатьох галузях українського традиційного мистецтва), але люблю, радше, любила розбиратися, як зроблена та чи інша річ стародавнього ремесла.

Вивчаючи вишивку, цікаво спостерігати, де і коли виникала та чи інша техніка, як розвивалася, зникала і коли відроджувалася в сучасних матеріалах, залишаючись тією ж самою. Ось в плетінні соломкою не сталося великих змін. Солома вона солома і є, хоч сьогодні, хоч десять тисяч років тому. Але люди придумали згортати трубочки з паперу і так плести вироби. А ще можна використовувати пластикові трубочки для коктейлю — результат цікавий, а техніка тисячолітньої давності.

— Над чим ви зараз працюєте?

— Над книжечкою про виникнення та потребу мистецтва в житті людини, про значення орнаментів, про те, що це не символи дощів, посівів, плідності, сонця чи місяця і тим більше не обереги від злих духів чи сил. Орнаменти набагато глибше зашиті в нашій свідомості й означають, на мою скромну думку, здатність мозку до обробки візуальної інформації абстрактного типу, наприклад, математики, чи геометрії.

Розмовляла Анна Золотнюк.

Фото надала Олександра Приведа.