Чуприна Євгенія. Великі форми. — Київ: Zалізний тато, 2019. — 110 с.
Як не крути, справжній поезії не пасує офіційно-діловий стиль номенклатурних контор, декларативна семантика політичних прокламацій, важкі цементовані формати загальноприйнятого та прийнятного, у соціально-нормативному потрактуванні, контенту. Уже сама внутрішня метода, лінгвістична структура, лексичні коди й технічний інструментарій майже засадничо роблять поезію прикметною частиною андеграунду в широкому смислі, репрезетаційним стержнем «контркультури» як адекватної відповіді усім можливим тоталітарним (і не тільки тоталітарним, зрештою, хоча будь-яка чітко організована система вже має в собі зародки тоталітаризму як прагнення до абсолютизації влади) системам у їхніх спробах кодифікувати культуру, загнати її у рамки досить умовних шаблонів, певним чином, «олюднити» і зробити доступною широким масам.
Зробити усе це з поезією, аби що? Правильно: аби створити для згаданих вище широких мас естетичну, зрозумілу й комфортну картинку існування, де невибагливі рими штибу «кров-любов» спроможні заповнювати цілі лакуни суспільної свідомості, формувати естетичні смаки й відповідати на світоглядні запити.
Проте місія справжньої поезії далеко не в цьому, та і, набуваючи формату широкодоступного, прийнятного для більшості інформаційного, чи то культурного продукту, поезія самовбивається, анігілюється як літературно-історичний факт. Прикладів цього бачимо чимало.
Натомість інколи, у цілком зрозумілому прагненні до самозбереження, поезія завдає удару у відповідь, переходить на темну сторону, чи то ступає на непросту стезю нонконформізму. Частково місія поезії полягає саме у тому, аби відшукати певні межі, й порушити їх. А потім – ще раз, і ще, аж доки межі розсунуться настільки, що стане видно обрій, і навіть трохи далі за нього, і нарешті можна буде однозначно впевнитися у тому, що земля не є пласкою, як би цього не хотілося багатьом поціновувачам ментальної «плоскостопості».
Євгенія Чуприна, на наш погляд, добре розуміється на межах та їхньому порушуванні/розширюванні, й це виразно простежується на прикладі її епічної збірки «Великі форми», котра насправді репрезентує нам і велич, і форму, і особливу витончену естетику на грані фолу. Уже традиційно для себе, проте в рамках завжди оригінальної авторської методи Чуприна залишається доволі сміливою у виборі інструментів та методів впливу на читача, але воднораз послуговується цілковито усталеними, канонічними формами, хоча й наповнює їх неочевидними, навіть дещо сумнівними з погляду традиційного літературознавства, контекстами.
Первинною метою авторки не є епатаж заради епатажу, однак вона усе ж таки злегка епатує, проте робить це ненав’язливо, елегантно і навіть досить мило, як на «одвічного піонера у панку», декларуючи:
«Себе читаю… — хто це все писав,
Той взагалі в житті дупля не ловить
І сам не розуміє, що він мовить,
І звідки узялась така краса.
Були же ж справжні вартісні поети,
Вони ліпили вірші, мов котлети,
В культуру клали їх за шаром шар»
(«Панківський вінок сонетів»).
Чуприна – цілком вправна в технічному сенсі поетка, за її роботою простежується значний академічний базис, а сама вона неодноразово апелює у своїй творчості до класика всіх часів і народів, шляхетного провідника духовного зростання учорашніх вихідців із Радянського Союзу (як демонічного правонаступника Російської імперії), та, врешті, просто хорошого чорношкірого хлопця професійного віршотворця Олександра Сергійовича Пушкіна. А це, що не кажіть, відповідально – спадкоємність літературних традицій та принципів накладає певний відбиток на форму і зображувальні можливості, проте жодним чином не обмежує авторку в її свободі висловлювань, в її любові до простих, сильних і красивих метафор, в її безугавних пошуках питомо автентичних конструктів, образів та сенсів у загальному семантичному полі української поезії.
Тут треба розуміти особливу, якусь аж інтимну природу пушкінського сентименту Чуприни, котра називає себе «пушкіністкою», однак при цьому рекомендує: «Якщо хочеш наслідувати Пушкіна, то краще писати українською». Можемо ревізувати потребу наслідування Олександра Сергійовича в сучасній українській літературі, але якщо це те, що робить Євгенія Чуприна – то це досить вдало, україноцентрично і на позір анітрохи на Пушкіна не схоже.
З Москви до України
Дискурс, сказати б, глибокої компетентності й професійності, – це те, що визначає рецензовану збірку, зумовлює її структуру й архітектоніку. Книжка недаремно називається «Великі форми», хоча це й скидається на «цинічний розвод», як стверджує автор передмови Юрко Позаяк, адже, зважаючи на тяглість і певні домінантні акценти літературної творчості Євгенії Чуприни, читач вправі сподіватись від збірки з такою назвою якогось достоту «стиглого тіла», чи хоча б коштовної шуби, словом – чогось більш звабливого й пристрасного, аніж оповіді про важку історичну долю одного гранітного пам’ятника, або ж цілковито готичного сюжету з дзвінком із мобільного телефону одного покійного поета.
Однак еротизм – лише одна з можливостей, лише один із доступних авторці способів мовлення – і вона на цей раз обирає іншу семантику, інший лексичний код: «мені носила яблука змія, але ніхто не бачив, щоби я погодилась займатися любов’ю». Відтак, виникає відповідний концепт розбудови внутрішньої структури книжки, де вміщено чотири поеми, по дві балади й думи, вінок сонетів (панківський розхристаний, як номінує його поетка) і навіть п’єсу, про котру варто поговорити окремо.
Обираючи такі цілковито класичні, ґрунтовні форми літературного висловлювання, поетка ставиться до справи дуже відповідально й ретельно, вибудовуючи цілі внутрішні світи й нові химерні конструкції на міцних фундаментах поетичної традиції. Безумовно, в її текстах не знайдемо надто оригінальних, філологічно вишуканих рим – вони, здебільшого, прості й навіть, сказати б, простуваті, метафоричні ряди достатньо прозорі й прочитувані, усе якесь очевидне і знайоме. Авторка хибує із наголосами, що, втім, часто притаманно поезії авторів, котрі українізувались у дорослому віці, іноді порушує ритми та загалом «виходить за береги» (що в цілому більш ніж характерно для ідеології панку).
Проте здебільшого це тільки ілюзія певної некомпетентності, вдавана наївність та простота, штучна примітивізація, котра виступає засобом своєрідного демаскування внутрішньої глибини й потуги поезії як екзистенційної матерії, діючого первня, самоцінного феномену. В Чуприни добре видно, як саме «низова», народницька, свідомо спрощена й десакралізована поезія працює на творення новітньої української, та і ширше – світової, – літератури й культури, як через прості, зумисне примітизовані засоби транслюються меседжі значного духовного, та навіть патріотичного, громадянського наповнення:
«Наших мрій
розвій
полум’я,
доба,
вороженьки
згинуть хай
росою,
Вільна Україна —
наша боротьба,
наша сила,
прагнення
і зброя!»
(«Гранітне одороболо»).
Тут слід також розуміти, що Чуприна не пропагує цінності націоналістичного штибу – вона взагалі не толерує саме поняття якоїсь пропаганди. Швидше авторка робить сміливу й оригінальну спробу зафіксувати якісь внутрішні рефлексії, стани, обсервації тих чи інших історичних уже моментів, що є доволі цінним саме по собі, оскільки представляє значний етичний та естетичний капітал, необхідний для творення автентичного українського міфу в його сучасному варіанті. Потреба у творенні такого міфу, здатного існувати, діяти самостійно й бути ефективним інструментом комунікації та модерації внутрішніх процесів росту й трансформації у власне культурному й мистецькому семантичному полі, є абсолютно очевидною і досі не реалізованою.
У контексті цього новітнього міфотворення, поема «Гранітне одороболо», котра відкриває книжку, є прекрасним зразком мистецького осмислення й певного документування подій Майдану, побаченого очима компетентного й доброзичливо налаштованого, хоча й не без легкої іронії, інсайдера, котрий, спираючись на питомо київський бекграунд, переходить до творення якихось універсальних концептів, смислів, що постали чи могли б постати на тлі потужної протестної естетики та семантичного наповнення суспільно-історичного й культурного феномену Революції Гідності. Євгенія Чуприна працює на творення нового національного міфу, розбудовуючи також і власний метаміф, хоча й неочевидний для читача, не готового фільтрувати іронію та читати поміж рядків, – а саме поміж рядками «Гранітного одоробола» знаходимо найбільш пристрасні національно, та навіть патріотично забарвлені інспірації.
На противагу дискурсу сумнозвісних «мертвих раків», авторка вустами гранітного радянського боввана (себто – знесеного у результаті майданних подій пам’ятника Володимиру Леніну) цілком оптимістично, радісно й натхненно (хоча, в рамках обраної методи мовлення та згідно внутрішньої логіки сюжету поеми – із вдаваною скорботою) стверджує:
«Я втратив вулицю, метро
І на Майдані — побратимів,
Скульптурні витвори галімі
Стовбичать, де стояв мій трон,
Синів Віленами не звуть
І не приймають в піонери.
Не буде комунізму тут,
А буде лиш Проспект Бандери!»
(«Гранітне одоробло»).
Це той новітній український наратив, той особливий націєтворчий, хоча й дещо іронічний, пафос, котрий іде урозріз із застарілими, сформованими в радянські часи, світоглядними моделями й ідеологемами, пострадянською системою морально звихнутих культурних кодів.
Тут варто іще згадати про окремий урбаністичний момент – адже саме брак якісної, ґрунтовно пропрацьованої української урбаністики є знаковим у поганому сенсі для нашої культури, й літератури зокрема. І Євгенія Чуприна робить просто неоціненну справу – вона реанімує, а значною мірою і розбудовує просто з повітря, «з нуля», вітчизняну урбаністику (з легким еротичним підтекстом, не без цього), вводить місто (у масштабі власне мегаполісу) як повноцінну об’єктно-суб’єктну єдність зв’язків та інституцій, в площину сучасних мистецьких досвідів і дослідів, регламентує існування міста (метафоричного Києва) у питомо українських контекстах, навіть і дещо гротескних, суперечливих та неортодоксальних.
Чуприна творить картини повсякденного буття міста, екстраполюючи його на реалії революційної доби, пригадуючи та рефлексуючи, максимально сегментуючи оптику сприйняття міського топосу, і це добре працює на загальну атмосферу тексту:
«Хрещатиком холодний сум
Не зовсім приязно розлився.
Стояв ранковий сірий ЦУМ
І досить слушно не світився,
І наче у поганім сні,
Що є найкращим другом смерті,
Реклами шкірились…»
(«Гранітне одоробло»).
Сни у маковому полі
Євгенія Чуприна, є представницею малодослідженого прошарку сучасних українських вагантів, поетів-народників, поетів-епікурейців та правдомовців, котрим аж настільки начхати (або – не начхати, що навіть більш вірогідно) на суспільну думку, що вони, ігноруючи її на позір, починають, майже несвідомо, оце суспільство трансформувати, перекроювати згідно власних уявлень та запитів, «виховувати» з самої середини, або навіть з самісінького низу, опрацьовуючи такі глибинні пласти досвіду, такі гештальти й ментальні коди, котрі за самою своєю суттю є недоступними більш традиційній, академічно вивіреній, вихованій у дусі ліберального постмодернізму поетичній тусовці спільноті.
Коли панк заходить в культуру, це може бути боляче. Євгенія Чуприна не церемониться з читачами, не боїться вразити їхні тонкі натури й дражливі серця, просто називає речі їхніми питомими назвами і відверто артикулює: нахуй – це отуди, і ця дорога не може бути встелена трояндовими пелюстками.
Чуприна практикує широку палітру засобів, технік і прийомів, в неї присутнє певне змилування речитативними ритмами, і це добре відчувається в текстах:
«В морі долі
людина – човен,
без керма тинявся десь
і тепер він лежить почовганий,
непотрібний
у мушлях весь»
(«Гранітне одоробло»).
Втім, уповні любов та повага Євгенії Чуприни до рваних ритмів, речитативу та певної, дещо моторошної, урбаністичної естетики проявляється в поемі «Могильний телефон». Цей текст насправді зачаровує красою технічної гри, витонченістю алітерацій: «Йду собі, і втома ламає крок, крука лине крик з глибини небесної». Поему хочеться читати вголос, вона дуже музична і воднораз – глибоко літературна, у найкращому сенсі.
Можемо припустити, що поема присвячена Олесеві Ульяненку, як «спонсору цвинтарної естетики». Тут присутня певна апокаліптичність, поема є всуціль атмосферною, живою матерією, вона оточує читача, огортає красивими й похмурими образами-тінями, гротескними і навіть дещо іронічними, цілком у дусі Євгенії, – проте несподівано інтимними й відвертими, такими, що їм, безумовно, віриш:
«…і все танцює в віхолі брудній
чиї персти вологі та холодні
і за кермом маршрутки зник водій
і ми пересуваємось в безодні
і аура горішньої руки
з небес волосся тягне до долоні...
Ти вмер, а я спіймала вторяки
такі, що аж злітаються ворони
(«Могильний телефон»).
Олесь Ульяненко, до слова, повсякчас присутній у книжці як певний незримий і незмінний – ні, не персонаж, і навіть не ліричний герой, – скоріше, якийсь внутрішній (а)моральний аудитор, доволі жорстокий та безкомпромісний («тоталітарна секта в одній особі», як каже про нього сама поетка). Добре це видно із п’єси «Улян пише казочку» – позірна іронія в мовленні авторки лише дозволяє стримано виявити якусь певну ностальгійну симпатію, мимовільне захоплення (ні, не будемо говорити про жалість) одіозною, до певної міри, неоднозначною і якоюсь упослідженою постаттю видатного українського митця, загибель котрого і досі викликає питання, а творчість іще мусить бути по-справжньому прочитаною.
Чуприна постає у п’єсі як «Женька – літагентка, поетеса, що має збочений материнський інстинкт, зосереджений на Уляні. Також вона віддана ідеям панку. Вважає себе лагідною і терплячою й тим пишається. Улян вважає, що в неї ще більш паскудна вдача, ніж у нього». Ця ремарка дає нам ключ до розуміння специфіки взаємин двох митців, доволі несхожих, але в чомусь – таки споріднених, а також ключ до власне способу потрактування особистості Уляна з боку Євгенії, до з’ясування природи певної поблажливості до Олеся у якихось побутових речах, й водночас – усвідомлення масштабу постаті письменника, сили його характеру, значення праці. Ульяненко , або ж Улян, в інтерпретації Євгенії – своєрідний архетип абсолютного «духовного панка», вимушений соціопат, оточений людьми зовсім іншого контексту, людьми, котрих він був змушений уникати, в той час як щось майже несвідоме у ньому все ж таки тягнулося до соціуму, прагнуло прийняття й розуміння (що, врешті, характерно для всіх без винятку людських істот).
Чуприна щедро пропонує нам трохи документального (утім, міру художньої правди і власне відсоток художності у цій правді може визначити лише сама авторка) матеріалу до теми «Ким був і ким не був Олесь Ульяненко?». Це, якщо глянути на п’єсу власне як на біографічну замальовку, хоча вона й не мусить бути саме такою. А втім, схоже, значна доля біографічності у творі все-таки присутня. Наприклад, коли Улян-песонаж п’єси каже: «Я б хотів, щоб мене читали нормальні люди, хотів би нести щось світле. Бо зараз молодь уся матюкається», – то це дуже схоже на правду. Тобто десь саме так і міг би висловитись втомлений життям і оточуючими людьми письменник-нонконформіст зі значним запасом творчого потенціалу, але майже вичерпаним особистим енергетичним ресурсом.
У очах танцювали кульбаби
Опрацьовуючи різноманітні літературні жанри і стилі, Чуприна завжди дбає про оригінальність, невимушеність мовлення, свіжість сюжетного наративу. При цьому значна частина її текстів – дуже музичні, підкорені музиці, її особливому ритмічному малюнку. Балади Євгенії – це особливий прекрасний світ ліро-епічної мелодики давніх друїдів, прихильники і віддані поціновувачі котрої впізнають ці особливі ніжні й меланхолійні, проте також і пристрасні, й епічні акорди з першої строфи таких текстів як, наприклад «Баскервільський хорт».
В інтонаціях балади, її окремих пасажах знаходимо несподівані ремінісценції та перегуки із такою хрестоматійною класикою світової літератури, як, скажімо, «Вільшаний король» Йоганна Гете:
«Хто це там летить на гарячім коні
Купинням, не знаючи броду?
То скаче в обійми чужої жони
Сер Гуго, шляхетного роду.
Вже скоро на обрії з’явиться дім,
Та хто це там лине слідками за ним?
О, хто це там лине слідками за ним?»
(«Баскервільський хорт»).
Метафора мандрівки із трагічним (бажано – містичного характеру) фіналом, у цілому, є характерною ознакою жанрової стилістики балади. Цей же сюжет, хоча і забарвлений ліричними мотивами, зустрічаємо і в баладі «Кульбаби», присвяченій лорду Альфреду Тенісону і Артему Полежаці. Головний герой осягає роздвоєність власної натури, хтонічну природу кохання через стосунки з русалкою, котрі виявляються згубними для його людської, фізичної природи – смерть виступає тут як логічний фінал усього епосу, у повній логічній згоді та психоемоційній єдності Еросу й Танатосу.
Натомість, балада «Гаррі Поттер і гівно» є твором гостросатиричним, він спонукає замислитись над природою і завданнями мистецтва в цілому, над певними тенденціями розвитку власне масового мистецтва/масової літератури та секретами його/її популярності.
Узагалі, гострота й сатиричність – ознаки, повною мірою притаманні творчості Євгенії Чуприни. В цьому сенсі особливо вирізняється «Дума про сині татуйовані руки», що є зразком поезії соціального абсурду, еталоном сучасної трагікомедії, цілком сюжетним і навіть кінематографічним текстом, що скидається на повноцінне оповідання з елементами чорного гумору.
Насамкінець (цієї рецензії, а не бесіди про творчість Євгенії Чуприни), зазначимо, що іноді за поезію буває по-справжньому прикро. Наприклад, тоді, коли її фальсифікують, вихолощують, піддають ексгумації, запускають у масове виробництво, надійно цементують і утрамбовують. Натомість, коли поезія перевершує саму себе, коли вона стає грайливою, іронічною, гострою, викривальною, знущальною, ніжною, хтивою, доступною і обурливою, навіть дещо цинічною, але завжди – дотепною і розумною, – ні, тоді за неї не прикро. Тоді з нею весело й цікаво, як і обіцяє Юрко Позаяк у передмові до книжки, а Євгенія Чуприна підсумовує усе це неподобство:
24.09.2020«У панку я одвічний піонер,
Але пишу, ну майже, як Бодлер,
Хоча і не закінчувала вишки,
Хто скаже: це погано для жінок,
Хто скаже: викинь той і той рядок,
Нехай вони ідуть до сраки пішки»
(«Панківський вінок сонетів»).