«...тернопільська «Коза» — місце, в якому місто підключене до мікрофона, як пацієнт до крапельниці. І коли приміщення, прорите світлом софітів, колихається від ритму слів, і коли солодкий піт від прочитаного вірша зупиняється на губі, і коли Ґертруда Стайн стає музикою, а література хлібом і вином, чіпсами і пивом, ліктем і литкою, — тоді, саме тоді затираються порожнечі міста», — писав Василь Махно в есеї «Час «Кози».
Він, як і багато інших письменників, виступав тут не раз. Тому, коли кілька місяців тому «Коза» припинила своє існування, зникло місце, котре об’єднувало людей абсолютно різних культурних і субкультурних поглядів, музичних і літературних пристрастей. Тривалий час цей арт-бар був чи не єдиною точкою, де можна було послухати музику, відмінну від тієї, що грала в ресторанах, чи виступи письменників, зрештою, просто розчинитись у спілкуванні. Аби не перетворювати текст на інтроспективні рефлексії, поспілкувалась із тими (частиною тих), хто робив «Козу» — такою, як вона запам’яталась — мистецьким осередком і місцем тусовки.
Ігор Мамус співзасновник «Кози»:
«Коза» — це ірраціональне. Всяких штук у вигляді процентів-дивідендів у ній не було. Це була авантюра, бо продавати їжу та випивку можна було без концертів, а власне продавати концерти інколи заважали. «Коза» закрилася, бо як авантюра, мала колись померти. Коли прийшли менеджери з калькуляторами й порахували прибутки-видатки, то помахали головами й сказали, що все має бути по-іншому.
«Коза» виникла не на порожньому місці. До того в «Шинку» відбувались прогресивні концерти й вечірки, де сформувалося своє коло людей. Якось виступ Сергія Лазо збігся із святкуванням дня народження, де активно виголошували тости. Сергія це нервувало, виник конфлікт інтересів. Невдовзі після того з Олегом Макогоном вирішили зробити інше місце.
Ми з Олегом із Козови, і коли думали над назвою, я запропонував «Коза». Перший супротив був від дружин: «Як це «Коза, ліпше «Козел». Ця назва була не гламурною. Гламур тоді лише прокидався і ми затоптали його паростки. Назва відсікла тих, котрі хотіли піти в гламурне місце.
У приміщенні, де відкрили «Козу», вже був наш офіс, ще раніше мій батько (зв'язковий проводу ОУН-мельниківців політв’язень Микола Мамус — А. З.) проводив там збори ОУН, у тому ж офісі мене прийняли в ОУН. Тож це таке місце сили. Ми помалу домовлялись із власниками та орендарями інших приміщень — «Коза» обростала площею, з’явилась кухня, бо спочатку була тільки барна стійка.
«Коза» відкрилась 15 років тому. Десь у грудні — до чи після, вже не пам’ятаю. На відкриття запросили Іздрика. Тоді поети й письменники були голодні до зустрічей, не треба було припрошувати. Зустрічі, цигарка ввечері, спілкування. Це був час пошуків себе та відкриття українського мистецтва. Було цікаво та запально.
Одну з перших вечірок доручив Яркові (Качмарському — А.З.), на ній вибили п’ять зубів. Це було жахіття. З Ярком ми тоді попрощались, але потім він повернувся. Артдиректорами «Кози» було багато кайфових людей — Сергій Смерчинський, Олексій Широков, Лесик Драчук, Таїсія Антонюк...
Мене завжди цікавила форма ресторану чи бару як вільного спільного простору, місця неформального спілкування. Подобались заклади, де можна присісти будь-де, будь з ким заговорити. У «Козу» я приходив, як додому. Мені було зручно, бо вона відкривалась рано, першою в місті, я любив у ній снідати. Ну а ввечері приходив потусити чи на концерти. Це було місце для тусовки — можна було сидіти й нічого не замовляти чи замовляти мінімум. «Коза» завжди була компромісом між тим, що можна та не можна. Олег якось запропонував: «Давай поставимо кордонний стовп і напишемо «Територія «Кози» та запровадимо свої правила». Знайома казала: «Мені подобається, бо можу прийти в «Козу» в будь-якій одежі та в будь-якому настрої і ніхто не буде на мене косо дивитись». Я міг ходити там босий, то було рідко, але було.
«Коза» — це люди. Степан Хміль влаштовував сповіді, Тарас Григорович (поет Тарас Волинець — А.З.) використовував бар як офіс, але сталась біда — йому провели інтернет додому і він почав працювати там. Був дідусь, котрий приходив до нас щодня і ми його годували борщем, коли його не було, всі нервували, цей дідусь нагадував мені батька.
Зараз люди теж хочуть шалених ідей, і щойно буде така, вони підтягнуться, «Коза» оживе.
Музикант, арт-директор «Кози» в 2012-2018 роках Ярослав Качмарський:
«Коза» стала культурним феноменом, коли доволі сміливі вар’яти її відкрили, передбачаючи, що вона стане цим феноменом. На відкриття запросили Іздрика, і вже цим було написано, що все піде не так.
На початку двотисячних була відсутня будь-яка конкуренція — були або ресторани весільного типу, або ресторани-ресторани. Передовій молоді та богемі не було, куди подітись. Вдало розташована, «Коза» відразу стала пристанищем міських тусовщиків. Інші місця могли відлякувати високим рівнем патосу, рівнем сервісу або тим, що тєлік показує кліпи М1, а музика грає інакша.
В якийсь момент «Коза» нагадувала салун, бо щоп’ятниці був легенький чи менш легенький мордобій. Тут збиралися всі: богема, мажори, цивіли, металісти, футбольні хулігани — всі субкультури й ті, котрі до них не належали. Я робив тусовки, бо сам любив тусуватись. «Коза» була точкою збірки.
Перший раз я був артдиректором півроку, але тоді не було сцени та зали. Музика була акомпанементом до випивання в суботу та п’ятницю, проводили літературні події. У другий прихід із 2012 по 2018 рік уже була сцена. Я відповідав за організацію заходів, головне — концертів. На інших майданчиках міста грали тільки кавербенди, я відразу постановив, що у нас вони виступати не будуть. Спершу було все підряд, але потім почав відсіювати музикантів відносно своїх смаків чи смаків тусовки.
На той час було багато українських андеграундних гуртів, було багато охочих приїхати. У певний час було чотири-п’ять концертів у тиждень, щонайменше — один, а переважно два-три. Через те, що Тернопіль розташований близько до кордону, у нас хотіло виступити багато закордонних гуртів, котрі були в турах Східною Европою. 2015-16 роки були найпотужнішими. Зійшлись всі синусоїди. А ще воєнний та післяреволюційний інтерес до всього ніби українського. Приїжджали митці-авантюристи з-за кордону, питались: «а де у вас воєнні дії?».
Починав Koza music battle для тернопільських гуртів — більшість сиділа по репетиційках і особливо не старалась. У першому сезоні брало участь 12 тернопільських гуртів, потім їх ставало все менше та менше, але дедалі більше з инших точок України. Більшість із тих, котрі брали участь у батлі не вижила, але кілька стали відомими — Марина Круть та Our Atlaantic.
Про вечірки та концерти в «Козі» говорили та ходили легенди, до нас хотіли потрапити, бо знали, що буде концерт зі всіма потрібними умовами. Я навчився добре організовувати події. Поставив усе на рейки та легенько підпихав, щоби воно само функціонувало. Це, певне, зіграло проти мене, бо розслабило музичну спільноту й вона звикла приходити на все готове.
Усе має термін експлуатації. Це відбувається і з культовими закладами. Причин багато, зокрема, перенасичення заходами, коли просто прийти на щось вже не підходить, рівень сервісу, котрий не відповідав новим вимогам, окрім того, частина активної тусовки перестала бути активною. Можливо, в якийсь момент було занадто класно.
Поет і перекладач співорганізатор фестивалю «Ї», організатор мистецьких заходів у «Козі» Юрій Матевощук:
Для мене «Коза» стала особливим мистецьким місцем позаяк фактично ми майже одночасно стартанули: я вступив на філологічний факультет у педагогічному та почав відвідувати засідання літературної студії «87».
Дуже добре пам'ятаю свій перший поетичний слем там зимою, його виграв Максим Мукомела. Тоді ж познайомився з багатьма молодими поетами.
У «Козі» впродовж багатьох років відбувалися найважливіші для мене події — поетичні читання, квартирники, презентації книжок, концерти та фестивалі. Саме в «Козі» знайомився з людьми, з якими був на одній хвилі.
У «Козі» виступали одні з моїх улюблених поетів, завжди було приємно спершу відвідувати, а потім і організовувати літературні та музичні виступи Сергія Жадана, Василя Махна, Юрія Андруховича, Мар'яни Савки, Юрка Іздрика та багатьох-багатьох інших. Саме в «Козі» я вперше зустрівся та подружився з Григорієм Семенчуком та Андрієм Любкою. А що вже говорити про багатьох, якщо не всіх молодих письменників Тернополя та області. Літературна студія «87» саме там проводила практично всі заходи.
«Коза» завжди залишалася місцем сили та натхнення. Інколи я приходив туди не лише поїсти, відпочити чи потусити, а й попрацювати з ноутом. Більше того, саме в «Козі» проходили перші збори організаторів «Мистецького фестивалю «Ї» і саме «Коза» впродовж багатьох років була однією з головних локацій нашого фесту. А коли я працював на телебаченні, після ефіру любив там снідати.
Звісно, це тільки збіг обставин, але коли, переїхавши мешкати та працювати у Ланівці, для мене не так відчутно, що цей заклад закрили. Щойно приїжджаю до Тернополя, ловлю себе на думці, що зараз зустрінуся з друзями в «Козі», стає не по собі від думки, що вже не там. Звісно, можливо, на цьому місці функціонує інший заклад, але цієї атмосфери, яка була, більше не повернеш: «Коза» — це дуже зворушливий спогад. На жаль, тепер тільки спогад.
Музикант, виконувач обов’язків організатора Koza Music Battle 2019 Марк Боков:
Для мене «Коза» почалася в період підліткової соціалізації. Я дуже швидко зрозумів, що там збираються цікаві люди, і я хочу бути серед них. Навіть не одразу дізнався, що там відбуваються заходи. Потім події — концерти та інші заходи, котрі організовував Завгосп (Ярослав Качмарський), багато в чому сформували мої естетичні смаки й культурні цінності. Через це я по-новому зацікавився музикою — як музикант. Тут познайомився з потрібними людьми.
Одним із важливих моментів була неймовірна різноманітність відвідувачів з різними поглядами. Іноді в «Козі» переважали конкретні групи людей, але дотичні до неї завжди були геть різні кола. Напевне, найголовніше в такому середовищі — навчитись орієнтуватися в людях, інакше дуже швидко опинишся не там, де треба, й зовсім не з тими. Я любив знайомити людей з «Козою». Навіть в останні місяці життя цього закладу були ті, котрі вперше відвідували його, вважаючи, що він культовий.
З особливо приємних спогадів — сезонність «Кози». Влітку майже всі сиділи на вулиці. Восени починався концертний період, зав’язувалися знайомства. Зима — період найзатишніших вечорів із окупацією внутрішнього простору (іноді для того, щоби всі вмістились, зсували до купи три-чотири столи) — чаювали та вели діалоги й дискусії; на вулиці такі ж величезні компанії стояли в хмарах диму, через які пробігали поодинокі силуети, тягнучи руки, щоби привітатись. Навесні столики та стільці повертаються на літню терасу, так ніби перезапускався річний цикл. Найбільше мені подобалося взимку. Напевно, «Коза» — це те, що іноді рятувало мене від зими.
Важко сказати, чи «Коза» з'явилася сама собою, чи була відповіддю на конкретний соціокультурний запит. Знаю точно: місце існувало виключно завдяки людям, саме вони зробили з неї феномен і культовий заклад. До цього долучились всі: організатори, митці, персонал і відвідувачі. «Коза» — це те, що одного разу сталося з Тернополем і більше не повториться. Вона завжди встановлювала межі актуальної культури, а деколи виходила за них. Вона була першим закладом нової міської культури. Місцем, де я виріс. Я дуже любив «Козу».
Текст: Анна Золотнюк.
Фото: Надія Ротман.
06.10.2020