Музей

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (30)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

МУЗЕЙ

В музеї – тиша, не мовчання.

За кимось тужить грамофон...

Музей (Музи... їхній храм «Мусейон»... музика) – це речі... Речі, які на такий високий п’єдестал підніс Вергілій своєю знаменитою, адресованою нам, сьогоднішнім, фразою, яку Віктор Гюго назвав «краплиною вічності»: «Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця». Він, великий попередник Данте, перший проклав стежку до душі речей – тих, які свій вік слугували людині.  Скільки-то, не зрахувати, видатних письменників, митців, архітекторів ступило на ту стежку. Серед них – і Рей Бредбері, озвучивши своє переконання устами астронавта (згадаймо уже вкотре): «Коли ви спитаєте мене, чи вірю я в те, що речі, які служать людям, мають душу, то я відповім: авжеж, вірю», – протиставив себе тим, хто втратив здатність чути мову речей, хто старе (старовинне) має за непотріб... Тож саме тут, у музеї, як у літературі, в поетичному слові, – квінтесенція життя, його сконденсований відгомін, живе відлуння...

Речі, речі, речі... Й не тільки ті, яким пощастило бути в музеях: витонклі від мільйонних потисків дверні ручки... старі, в дерев’яних рамах (ще не «євро...»), вікна, що з подивом дивляться в новий світ... розмаїті, зібрані у крамничках рукотворні прибульці з учорашнього світу... Найдавніші з них уже й назвати не можемо (час навіть назви затер), тож, як і діти, запитуємо: «Що то таке?..» Й вони, ті речі, – про незбагненне, вічне: що таке час?.. що – пам’ять, душа, сльоза?.. «Витри, доню, сльозу: / Ти – в храмі Муз, / Їм же немилий плач» (піснярка Сапфо – до своєї донечки).

Музеї – це шлях угору в переносному значенні слова, а часто, як до храмів, також у прямому: до музеїв Митрополита Андрея Шептицького, Івана Франка, Михайла Грушевського, Соломії Крушельницької, Олекси Новаківського...

Шлях угору – по вічне, високе, несхитне, що є опорою для розгубленої у крутежі «шаленого» світу людини: «... і на тій скелі вибудую Свій храм»... Тут, у храмі, як і в музеї, не роз-глядаються, шукаючи квапливим оком позолоти, блиску й чогось нового – зосереджуються серцем, пізнають золото душі, що у глибинах Слова. Нове тут – не те, чим людину розважає аж надто вигадливий світ: новиною – вічне, як і мотиви вишивки на рушниках чи рисунка на писанках. «Нова радість...» – своєю давниною нова... Прадавні речі також у храмі. В гармонії з ними, з одіянням священника, мало б тут звучати й високе, сакральне Слово, а не буденне, «всім зрозуміле». Щоб не губити стежки в давнину. Щоб у новому світі – жити не лише думкою, а й серцем, як того просив у Бога наш Кобзар. «Хто не живе минулим, той взагалі не живе», – мовив чільний римський стоїк на порозі християнської доби...

Життя – не лише зустрічі, а й прощання. На те останнє багата технізована, де все вирішує швидкість, нинішня доба. Прощаємося – з речами: планшет – і цього досить... Колись (бачимо їх у музеї та в покоїках давніх кам’яниць) – бюрка; на них, та й у шухлядках, – безліч «пам’яткових» речей. Вони ж – то наче вузлики невидимої сітки, на якій тримається наша пам’ять, наші почуття...

Вигадлива думка – біжить (що нове нині, завтра – старе). А душа – прагне зупинки, тиші. Не мовчання, а тиші – промовистої, близької до молитовної. Вона ж, тиша, – конечне тло для спогадів. Спогадів про те, що було, про те, що буде, адже – «нічого нового під сонцем». Тиша – з її сумовитою усмішкою, з думкою про тих, хто брав до рук ті, колись іще не музейні, речі, до чиєї мови дослухаємося. Саме ця тиша, як і туга, – то «правдива краса»...

Спливло чверть століття, як я підіймався вулицею Соломії Крушельницької вгору, до її Дому – стежкою до тиші. Приглядався до розкішного ліроподібного ясена, що на пагорбі напроти Музею. Ступав (варто глянути на них) сходами, що «співають у Музей», приєднався до гостинної, душевної родини, що в цьому Домі; зігрітий її теплом, дослухався до голосу речей, до тиші, тишини, що в однойменній, такій чуттєвій пісні Ліди Королевич, де рефреном – те вічне зітхання: «Так жаль мені минулих днів...»*

Якось, ступаючи за поріг Музею, наче й справді почув тихий шепіт, що підказав мені ось цих кілька рядків:

               «Два світи є в одному, – шепне нам Музей

                І в нотатник, на спомин, упише, –

                Є життя гомінка за вікном карусель,

                А є – відгомонілого тиша...»

________________

* Так жаль мені минулих днів... Пісні Лідії Королевич на тлі її літ: Есе. Пісні. Спогади / Упорядкування, коментарі, редагування нотних текстів Роксоляни Мисько-Пасічник; Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької у Львові. – Львів, 2001.

Для ілюстрації вгорі використано знимку Адріани Довгої