«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (29)
«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»
(Богдан Ігор Антонич)
«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.
Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...
ТАМ
Золотий вік, іще раз подивуймося, золотим був саме тому, що не знав золота. А ще – слова «там». Воно, те слово, передбачає межу і її переступ – думкою чи стопою. Тоді, в тому віці, дорога ще не була життям, а життя боротьбою ще не було. В обжитому, осяжному для зору світі була стежка, що не виходила за «тихих лугів круговид». Людину ще не бентежило запитання: «Що там?..» Весло ще не торкалося морських, а «не дане людині крило» – повітряних плес.
Весна, вічна весна, зігріваючи щедру на плоди землю, ще не манила в сині простори, бо людина ще не знала нудьги: вдосталь життя, вдосталь простору мала й дома. Сонця ще не називала «золотим»; воно їй світило, вона раділа йому. Раділа і всьому довколишньому світу. Втішалася ним ізсередини, а не осторонь ставши. Була, як і пташка, в тому по вінця сповненому життєвої радості тут і тепер. Була часточкою світової душі...
Слово ж, тоді ще близьке до діла, було сповнене чарівної сили, тож людина промовляла його з осторогою, зі священним трепетом...
Але прийшли інші – з золотом, та не золоті – часи. Спис войовничого римлянина, на який край (чи країну) не наткнувся б, – ширив межі видимого світу... Іншому подивувалася людина: «Обрій за обрієм йде, а крайнього всесвіт не знає». Прозвучав, латиною, той подив з уст і нашого краянина Юрія Дрогобича: «Хай там яка далина – від ока й до обширів неба, / Та для людського ума відстані наче й нема».
Ум поривається в незвідане. Душа, убогая, прив’язана до свого, рідного, хай і вбогого, – впирається. Хай вона й вічність носить у собі, та воліє перебувати в моментах, з яких зложене життя, бути не там, у холодних далечах, а тут, тепер. «Не виходь з моменту!» – кажемо нині, як і давні – колись: «Carpe diem!»... Здається, й сам об’єктив, а не лиш ум (що вже казати про душу), здригається, зазираючи за горизонт подій, де підведено рису геть усьому: «Що там, що там?..» – за тією рисою...
«Що шириться – тоншає». Саме тоншає, а не витончується, і то якраз те найважливіше, найдорожче, що належить душі. Вславляючи простори імперії, неосяжне, скупе на тепло «там», Горацій, лірик, плекав свій «малий простір» – «spatium breve» – яким дихав, у якому творив. У «Римських одах», що вславляють імперію, його слово – бездоганно карбоване, але не зігріте чуттям; а те, що належало обжитому, малому простору – сповнене глибокого ліризму.
«Там» – це щось поза видимою межею, поза «рамками». «Тут» – обмежене «рамками». Золотий вік був обмежений саме в цьому значенні слова. Приглядаємося до мініатюри, що в глибоких рамках, – хочемо ввійти в цю «обмеженість»... Та хіба Шевченків «Садок», хай і про вічне, – не «в рамках»?.. Хіба не чуємо в ньому весняного, людського тепла днів вічної весни?.. «Співає стежка на город...» – саме на город, городець. Ледве чи співала б вона, та стежка, ведучи кудись за край світу чи ген аж туди, де край – усьому?..
Рідна земля справді тягне до себе, та «не тому, що велика, а тому, що рідна» – в ній глибокий корінь роду, народу. Тягне своїм малим, обжитим, оспіваним, одушевленим простором. Саме ця інтенсивна, сконцентрована любов до малого (згадаймо вкотре «цвітку дрібную»), а не до безмежного, саме вона шириться на всю Батьківщину, на всю Землю – «всеплодющую матір».
Сьогодні очима космонавтів дивимося на неї звіддаля. Земне притягання подолано. Та згубно було б для всього чоловіцтва, якби подолано було й те, що належить душі, що тягне до свого, родимого... Космонавтові перед стартом могли б спливти на думку звернені до душі Шевченкові слова: «...то глянь, подивися; а я полечу...» Душа залишається там, де рідне, хай якою цяточкою не ставало б воно в просторовому безмежжі.
Суперечка між ліриками й фізиками, що може знову спалахнути з появою штучного інтелекту, є суперечкою, якої і не мало б бути, – суперечкою про душу. Та її й не було колись, тієї суперечки: славетні поети, скажімо Лукрецій, були й «фізиками». Згадаймо й недавні гімназійні часи, коли в освіті ще таким відчутним був компонент естетичний – перейнята від античних орієнтація на гармонію і красу великого Цілого...
«Казка мойого життя» Богдана Лепкого, казка дитинства... казка всього людства... «У казці ж, – доречно мовив Сенека, – важливим є не те, як довго вона триває, а як закінчується»... Сумно закінчилася казка про золотий вік: заблиснуло добуте з-під землі залізо, й люди золотого віку вже не змогли бути «я к д і т и». Розгубивши золото душі, звернувши один проти одного гостру мідь і хиже залізо, пішли в дедалі жорстокіші віки, в далеке, холодне й незвідане «там»...
Залишився спогад – «як дим, що без вітру зникає». Дим уже недосяжної Ітаки. Дим, що своїм гірко-солодким запахом й у п’янкі перелітні весни нагадує про дні тієї далекої і неповторної – вічної весни... Залишився спогад, а з ним – туга... І таким чудовим був той казковий світ дитинства, що й туга за ним, хай чим не втішала б себе «вдатна на дивовижні винаходи» людина, сама ця туга – то не підроблена, не оманлива, «то правдива краса»...
*
Бузок запахнув біло, фіолетово –
Дитинства дим...
Стежок на тлі зеленім босе плетиво,
За тином – тин...
На перелаз ступивши, завагаюся:
Що там?.. Що там?..
Душа бузкова в ніч переливається,
Як в Океан.
Бузок запахнув біло, фіолетово
В два голоси...
В Ніщо розвіється з маєвим леготом
Душа Краси...
12.05.2025