Щойно спогад, одразу ж подив: «І то вже стільки часу спливло?» Вже й не спливло – годі дієслово підібрати: чверть століття промайнуло відтоді... Чую ж, мовби то вчора було, голос Богдана Миколайовича: «Пане Андрію, а чи не могли б Ви прочитати якусь кількість лекцій для майбутніх акторів і театрознавців?» – «Хіба що у вигляді вільних бесід на ці теми, – відповів я, хвилину завагавшись, – але позаштатно, я вже на пенсії»...
Було це з початком нового тисячоліття, коли, сягнувши пенсійного віку у Львівському медичному (викладав латину), я мріяв повністю віддатися літературній праці. Пропозиція Богдана Миколайовича повернула мене в реальність (мрія, як і належить їй, – залишилася мрією): за короткий час, на чверть ставки, – вже я в колективі рідної класичної кафедри: «Звідки почав – повертаюсь туди» (illuc, unde abii, redeo). Випадок?.. Відповіддю – грецька епіграма: «Випадок править усім, наші задуми – забавка Долі. / З нею – не сперечайсь: випадок править усім» (випадок – пунктир у лініях долі).
Якийсь час бесідував з майбутніми акторами й театрознавцями на Валовій №18. Ступивши туди – одразу дихнув «архівною» атмосферою: по сусідству (ці ж Бернардини) – Історичний архів, де, ще до Львівського медичного, пропрацював я декілька років... Грубезні мури колишнього монастиря, довгі, колись мовчазні коридори, обабіч яких – монастирські келії. Тепер – гомінке студентство (актори ж!), звуки музики, співучі голоси. Тут я і зустрічався з Богданом Миколайовичем.
Та спочатку стукав у перші двері, що ліворуч по коридору. Якщо пощастило, то за якусь мить вітався з Олександром Козаренком, чув його голос, бачив радість на обличчі, а після декількох фраз – і бачив, і чув віртуозні пасажі на клавіатурі піаніно (око ледве встигало за стрімливим перебігом пальців на клавіатурі, вухо – музику ловило). Потім – добра хвилина мовчання: Олесь, відкинувшись на спинку крісла (це найвиразніше бачу), – ще весь у музиці, дослухається до акордів, які, затихаючи, відлітають у Вічність...
Контрастом – атмосфера, що за сусідніми дверми, в робочому кабінеті Богдана Миколайовича. Хоча ця ж душевна привітність, ця ж творча обстава кабінету (натасована книгами шафа, портрет Леся Курбаса, унікальний плакат з портретами очільників Просвіти, починаючи з 1885 року...), та все ж – є щось тут особливе, притаманне вдачі й творчій діяльності господаря кабінету... Прислухаюсь до особливо індивідуального в Богдана Миколайовича голосу, невидимого дзеркала душі. Найхарактерніше в ньому – м’який грудний відтінок, тембр. А «груди» – синонім душі, серця, й цього відтінку не відтворив би жоден імітатор. От і здається мені, що саме в голосі знаходжу те, найважливіше, у вдачі Богдана Миколайовича, про що й хочу сказати: кожне слово в нього – виважене, карбоване, мовби було в прискіпливому саморедагуванні того, хто мовить («Слова і голос, більш нічого...» – згадую нашого Кобзаря).
За звичкою, вдаюсь до античних – що кажуть вони з цього приводу. Сенека: «Більше дзвенить, аніж важить» (plus sonat quam valet). Це – якраз протилежне до голосу Богдана Миколайовича, хоча «тембр», з французької, – «дзвіночок». Не дзвенів його голос. Ці «відредаговані» його слова (вияв дисципліни й вишколу), хоч не голосні, а наче виповнені, вагомі, м’які в звучанні, та водночас тверді – саме такі, що важать. І знову Сенека: «Слова – ділами підтверджуй» (vérba rébus próba); у цих трьох словах, до речі, – й унікальність латини: стислість, гармонія, чіткі пропорції, одне слово – вишкіл...
Не мені тут наводити приклади того, що слова Богдана Миколайовича, до яких він так прислухався, були не просто словами, – це робитимуть ті, хто тісно з ним співпрацював. Скажу лише, що Богдан Миколайович обрав у житті позицію античних стоїків: улюблені заняття (мистецтво мовленого слова, акторство, праця з талановитою молоддю) поєднував з громадськими обов’язками, слова – з ділами. Серед цих обов’язків – і його глибока увага й повага (респект) до тих, сучасних і колишніх, діячів культури, хто своїм талантом, своєю працею докладався до найвищого, найважливішого: виховання в людині – людини...
«Пане Андрію, – знову вчувається голос Богдана Миколайовича, – а чи могли б Ви щось написати для нашого збірника "Просценіум"?..» Тут я погодився без вагань, бо мав уже декілька готових (розставив лише відповідні акценти) публікацій, серед них – «Коли ще не піднята завіса»: про настрій (у прямому значенні слова) інструментів в оркестровій ямі і, в переносному значенні, – про настрій глядачів у напівтемряві, коли сцена ще за завісою.
Сцена й завіса навіяла ще один, уже поза межами Валової, спогад – нагадав мені про той вечір Михайло Зарічний. Був це квітень 2008 року. Палац культури ім. Гната Хоткевича... Літературний вечір, присвячений поезії Михайла Зарічного, його поетичній збірці «Вербалізація верболозу»... Заповнена зала... Приглушений гомін перед початком вечора... Потім, «коли розсунута завіса» – три голоси: Михайла Зарічного, Богдана Козака, Віктора Неборака... Інтелектуальна усмішка Михайлової поезії... Оплески... Жаль, що я не спромігся, покладаючись на «писаря в нашій пам’яті», вести щоденні записи...
Збігав час, а з ним – моє спілкування з акторами й театрознавцями (в нових програмах для факультативних «античних бесід», наскільки пам’ятаю, не залишилося годин)... Був, здається, 2015 рік... Чергова бесіда з Богданом Миколайовичем. Поділився зі мною ще одним, із таких численних своїх задумів – видати збірник праць під заголовком «Театральна етика. Формування особистості актора».
Тим разом Богдан Миколайович лише натякнув, що добре було б, якби в цьому збірнику прозвучали й античні голоси. Мене зворушила делікатність Богдана Миколайовича, і я не відкладаючи зробив невеликий допис під заголовком «Як Одіссей у давнину...», що завершував збірник – був це своєрідний «Post scriptum»...
Одіссей, прототип Вергілієвого (і нашого) Енея, який, за словами Котляревського, «удавсь на всеє зле проворний» (описовий відповідник грецького епітета «polytropos»), тобто здатний на різну, за різних життєвих ситуацій, поведінку, гру, на перевтілення, на хитрість (згадаймо наших козаків-характерників і нашого хитромудрого Лиса Микиту, що обводив круг пальця всіх своїх «воріженьків»). Одіссей – перший «актор». У цьому слові – два значення: це той, хто, як у нас на селі казали, «вдає», тобто грає роль, і той, хто «діє» – і на сцені, й у житті...
Гортаю сторінки «Театральної етики»... Заголовки, епіграфи: «Сходи, що ведуть вгору» – переднє слово Галини Воловецької (чую голос свого внучка: «Дідусю, а коли йти сходами вгору, то вже "заходи"?»)... «Етика – сфера діяльності людини, скерована на внутрішнє вдосконалення її особистості» – слова Альберта Швейцера, що в епіграфі до статті Богдана Миколайовича «Театральна етика Леся Курбаса і Юліуша Остерви» («Як мало нині уваги на внутрішнє вдосконалення людини!» – годі відмахнутися від гіркої думки)...
«Поступ театру залежить від індивідуальностей, що мають мужність і силу ступити на цей шлях і йти ним», – думка, якою Богдан Миколайович завершує свою статтю... Образ шляху, дороги, путі, отже й життя («Via est vita» – дорога – це життя)... Постать фізична з перебігом часу даленіє, дрібніє, зникає за обрієм. Духовна ж, яка спромоглася на мужність, навпаки, – ближчає, стає дедалі виразнішою у своїх найвагоміших внутрішніх портретних рисах.
Намагаючись виявити, побачити, зробити портретними ті риси вдачі Богдана Миколайовича – актора, декламатора, науковця, педагога, організатора, – мимоволі згадую, з «Фауста» («Присвята»): «Теперішнє здалека ледве мріє, / А що пройшло – ізнов живе і діє»...
Цікава рима: мріє – діє... Бо що таке мрія – без дії?.. Таким, енергійним і дійовим у своїх мріях, був та й залишається Богдан Миколайович Козак. Залишається, бо те, що пройшло з гідністю, з любов’ю до людей, у творчій праці, – живе і діє...
