Характер

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (32)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ХАРАКТЕР

Кажемо, принаймні казали колись: «На чолі написано» (вдачу, характер, норов людини). Чому саме на чолі? Бо на ньому, тим паче коли воно високе, можна «писати», передусім – вік (чоло-вік: на чолі, борозенками, – вік). Чоло – як дошка, таблиця (tabula) для писання. Втім, «написано» не лише на чолі, а таки на всьому обличчі, в очах («дзеркалі душі»). «Дзеркалі» – бо воно, обличчя, віддзеркалює, «говорить без слів» те, що на прихованій всередині невидимій «таблиці». Її й називаємо характером, норовом або вдачею.

Говорячи про «риси характеру», якось і не зауважуємо тавтології (грец. «charasso» – роблю рису, подряпину, нарізку). З такими-от рисами (задатками) й народжуємося. Виховання, наука, саме життя, його «найкращий вчитель – досвід» вносить свої, наче редакторські поправки (корегує): то згладжує, пом’якшує щось надто жорстке, а що варте догляду – підживлює, висвітлює, просвітлює. Бути собою, вміти вибрати для себе відповідний фах (сковородинська «сродность») – це наче вчитуватись у цю «таблицю», слухати її голосу... «Безхарактерний» – на чиїй таблиці ледве проглядаються якісь риси; «з характером» – хто з виразними на ній рисами.

Що найбільше вражає, коли починаємо роздумувати над людськими характерами (вдачами, норовами) – це їхнє розмаїття. Можемо перефразувати Сковороду: «Всяка імієт свій норов душа»... Тут не місце заглиблюватись у те, що таке вдача. Хіба що звернім увагу, бодай для усмішки, на один із пасажів Менандрової комедії «Полюбовний суд» (українською перекладено вперше). Устами двох персонажів автор, теж не без усмішки, висловлює свої міркування стосовно морально-етичних проблем: кого боги мають карати, а кого – нагороджувати (як їм упоратися з такою масою людей, приглянутися до кожного зокрема?). От один і каже:

               Так ось послухай. В світі, може, тисяча

               Є міст. У кожнім – тридцять тисяч жителів.

               То як боги, гадаєш, із них кожного

               Карати можуть чи охороняти – як?..

               Життя богів на небі, скажеш, – труд важкий?

               Про нас, виходить, не вони турбуються?

               Ще й як! Дозорця – норов – уселили в нас.

               І все залежить, як поведемося з ним:

               Хто добре – тих рятує, хто ним нехтує,

               То й він тих зневажає. Ото й є наш бог!

               Він і причина всіх невдач і бід людських.

               Його власкавлюй – і щасливо житимеш:

               Дурного не роби лиш і на блуд не йди!

Другий обурюється: «То норов мій, нахабо, чинить зло мені?..» Кажемо й ми: «Прислухáйся до голосу сумління». Є, до речі, у відомого античника Віктора Ярхо глибоко наукове, дарма що не під «академічною» назвою, дослідження «Чи була совість у давніх греків?»...

Гарною ілюстрацією до тих побіжних рядків про людські характери (дна тут не вгледіти) може бути одна з ілюстрацій, знову ж таки до «Лиса Микити», Едварда Козака. Найбільшого подиву гідна вага кожної риси, рисочки чи цятки в його рисунках!.. Пригляньмося до сцени, що представляє тих, які, посхоплювавшись зі сну, біжать наввипередки один за одним бити Медведя.

Вражає знання психології – і колективної, селянської («наче ті вовки з берлога / позривались мужики»), й кожної окремої особи; у кожного тут свій виразно окреслений характер: від опасистого, на передньому плані, Охріма, «багача-мужика», що з сокирою (з таким погані жарти: гострий тóпір, гострий вус), – і до тієї, що з мітлою (далекий план), яка, наче розпластавшись, лишень криком наздоганяє всю цю розгонисту, що витяглася ланцюжком, громадку; мужики, до речі, біжать стуливши роти, хто – й зуби зціпивши; жінки ж – репетують на все горло. Характери різні, порив один – бити Медведя...

Приглянувшись, що в кожного (й кожної) в руці, згадаємо з Вергілієвої «Енеїди»: «Зброю – лють постачає» («Furor arma ministrat»; до речі, «норов», етимологічно, пов’язують з поняттям «лють»).  У кожного – що під рукою: сокира, ціп, кочерга, вила, ополоник, коса, мітла (відповідно до «зброї» – й  вираз обличчя). Одне слово, «кипить в селі тривога»… Від усмішки – й до сумного крок. Можна ж і «модернізувати» афоризм Вергілія: «Зброю ум постачає» (від бука дерев’яного – до ядерного). Що ж далі?..

Далі, як кажуть, – буде...