Уже вкотре, щойно мова про життя, спливає на думку народна мудрість: «Життя прожити – не поле перейти». Залежить, однак, яке те поле. Про наше зворушливо сказав Олександр Олесь: «Хто се мак щороку сіє, / Розкидає по ланах? / Мов китайка червоніє, / Мов жалоба на житах. / Хто коралі, хто рубіни / В чистім полі розгубив, / Хто це серце України / На землі її розбив?» – і голос Кобзаря: «Воно знову оживає / І сміється знову».
Людині відпущено час не для того, щоб вона в ньому пробула, а щоб у цьому часовому відтинку прожила життя, адже, за античними, «Жити й бути – не одне й те ж саме»... Жити і – переживати. Що це таке, пере-живати, – знають актори, які чимало разів виконують одну й цю ж саму роль, живуть чиїмсь життям – переживають: «...хочеш, щоб я просльозився, – / Сам ти спершу страждай», – радить Горацій поетам-початківцям, маючи на увазі саме акторів.
Така вже доля випала Україні, «чаєчці-небозі», що в її житті – і переживання, і страждання. Пере-живання тих часів, які були, страждання у тих, які є. Постійне прагнення її героїчних синів і дочок розвеселити неньку Україну... Чергування поколінь... Передача «вогню в одежі слова», без якого не було б того завзяття, яке нині рятує не лише Україну...
І все ж, попри важкі випробування, – усмішка... Загадка усмішки. Саме усмішки, а не посмішки («у» – внутрішнє, глибоке, «по» – поверхневе, крок до на-смішки). Загадка, як загадковою є світ людської душі. В усмішці – її тепло (усмішка не може бути холодною); в ній – «дзеркало душі». Її, цю усмішку, справжню, не вдавану («манекенну»), треба відчитувати. Компонентом такої усмішки, до слова, – й начитаність людини, її причетність до культури, перейнятість життям, передусім – життям свого краю...
Саме такою промовистою своєю усмішкою з екрану зустрів Григорій Шумейко всіх тих, хто в першу неділю травня, його місяця, прийшов на вечір спогадів, що відбувся на камерній сцені Театру імені Марії Заньковецької. «Промовистою» – бо марно було б долучати різні епітети до його такої душевної, «Шумейкової», усмішки.
В її теплі й відбувся вечір спогадів. Мов у калейдоскопі – фрагменти творчого життя. Голоси організаторів вечора, акторів, серед яких, зворушливо, – голос доньки Марії; голоси вдячних студентів, присутніх... Таке ж зворушливе слово дружини, пані Надії, наприкінці – й самого Григорія Шумейка: у його виконанні – присвячена Ліні Костенко поезія Василя Симоненка «Перехожий»... «Дорога – це життя»... Залежить, одначе, хто йде й куди дивиться... Враження від вечора можна вмістити в одному слові: с в і т л о. Світло, яке, вже століттями, протистоїть темряві, що у своєму хижому вищирі знову так агресивно насувається на світ.
Це світло провадить у такі далекі вже темні сімдесяті, до Молодіжного експериментального театру аматорів, що звучить у такій високій абревіатурі – «Мета». Одне з ключових слів Каменяра: разом із «ціллю» повторене воно у Франковій поезії майже дві сотні разів. Та й не дивно: всі ж ми в бурхливому житейському морі, а в ньому, щоб не збитися з путі, потрібне провідне світло («Човне, як пливеш, то знай же, де!»).
Таким світлом у ті похмурі роки було слово. Грізна на той час зброя. Але й нею треба було послуговуватись обережно. До речі, «méta» (з лат.) – це кам’яний стовп у римському цирку. В перегонах на колісницях учасники змагань у стрімкому розгоні на повороті мали об’їхати його так, щоб, не зачепивши (тоді – все удрізки), промчати ледь не на волосинку від нього; одне слово – «пан або пропав». Тоталітарна система – це був такий «кам’яний стовп». Тоді ще – треба було його «об’їхати», що, вдаючись і до хитрості, з успіхом робили засновники й активісти «Мети» – готували дітей і молодь до поважніших випробувань.
Ось тоді й звучав на повні груди голос Григорія Шумейка. «Маруся Чурай» Ліни Костенко, «Собор» Олеся Гончара, «Вертеп» Валерія Шевчука, «Мина Мазайло» Миколи Куліша, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Свіччине весілля» Івана Кочерги... Просвітницькі заходи, одне слово – світло, яке так потрібне було в часи, коли наш ворог робив усе для того, щоб загнати нас у темне безпам’ятство... Тоді – й мета, тоді намагання всіх, хто був у «Меті» й навколо неї, словами Франка, «у світлу ціль зострілити весь ум»...
Голос Григорія Шумейка, його неповторний, як і усмішка, голос пам’ятаю зі значно ближчих до нас часів. Були це, здебільшого вже в незалежній Україні, театральні вистави, ювілейні й творчі вечори, презентації (автори мали за честь почути свої твори в озвученні Шумейка), книжкові толоки, зустрічі зі студентами, яких провадив Григорій Шумейко. А ще – гомінкі (при нагоді й за чаркою) зустрічі у «Дзвоні», де радо вітав, як і нині вітає відвідувачів, незмінний головний редактор часопису письменник Юрій Коваль. Тихші, випадкові зустрічі – у видавництві «Апріорі»; тут, іноді до гітари Михайла Зарічного, бесіда снувалась уже навколо літератури, тим паче, що й директор видавництва, Юрій Николишин, – письменник.
Були й несподівані зустрічі на вулиці (Львів «тісний»), і якщо дозволяв час – то й короткий відпочинок у кав’ярні («Може, сядемо десь?» – чую голос Григорія, Грицька). Так хочеться й тепер відгукнутися голосом Сковороди, про якого часто заходила мова: «Сядем собі, брате мій, сядем до бесíди»!.. В кав’ярні вдвійку або, запам’яталося, в колишній затишній «Корівці», що на Коперніка, за столиком на чотирьох: Григорій Шумейко, Богдан Смоляк, Богдан Дячишин і я...
«Доки на "Ви" будемо?» – запитував я Григорія (здається, саме тоді, в «Корівці»). Вже наче й випили на «брудершафт», та за якийсь час – це ж саме «Ви». «Небезпечно так довго тягнути ту процедуру переходу на "Ти"», – жартував я. Але було воно, те «Ви», особливим, не «дистанційним». Його, так мені здавалося, Григорій адресував усім тим античним, чиї голоси я озвучував українською. Так-ото, дарма що близькі щирі приятелі-однодумці, ми й залишилися на «Ви»...
Було й декілька особливо теплих, «домашніх» бесід («colloquia familiaria») у мешканні на Городоцькій, де нас щиро гостила господиня – пані Надія... «Коли ступаю на поріг чиєїсь господи, – пише Сенека, – то мене цікавить не те, як вона, та господа, обставлена, – цікавить її господар». Увійшовши в мешкання на Городоцькій, мені хотілося посперечатися з римським стоїком: я потрапив у світ книг, у світ мистецтва (картинам тісно на стінах, книгам – на полицях, що повгинались од ваги) – все те, чим жив господар, ким був, в які обрії був задивлений.
Обрії ж таки вражають: від давніх ікон (з батьківської хати, що на Полтавщині) – до сучасного живопису, різьби та кераміки. Барви, форми, мотиви далекої, степової, і близької України... Розмаїття – у єдності: «камертоном» – Червона калина... Перше, що впало в вічі – тиснений у шкірі роботи унікального майстра Ігоря Копчика анфас Івана Мазепи, що так торкнувсь українського серця згаданою улюбленою його піснею «Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі...»... Ще дальший круговид – літературний, що від Гомера й Данте, – до найшанованіших його сучасних авторів: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Євген Плужник (вони на полиці – поряд)...
Спливли роки, а наче й тепер чую і бачу господаря, що запрошує мене частуватися в коротку годинку нашої зустрічі у схожому на музей чи книгарню мешканні, що на Городоцькій. Чую і бачу господаря, та не можу собі уявити його за якоюсь легковажною бесідою (згадую Плінія Молодшого: «Стіл має бути скромний, бесіди – багаті, на сократівські теми») – одразу ж мова про літературу, «квінтесенцію» життя, красу й глибину поетичного слова, про життєві засади, про справжнє і несправжнє в людині... Найболючіше вражала Григорія несправедливість, нещирість, амбітність, заздрість... Те – що й античних, яких так цінував...
Якщо б мене запитали, якою, на мою думку, була основна засада в житті Григорія Шумейка, я відповів би словами цього ж таки Сенеки: «грати в житті одну роль» («unam personam agree»), тобто – бути собою. В житті – одну, на сцені – різні. Вдавалося Григорієві і те, й те. Подивляв таїну перевтілення (бути кимось), акцентував те, що треба було проакцентувати в нашу, на жаль, мало зацікавлену внутрішнім світом людини, багатослівну, але таку далеку від Слова технізовану добу...
За постійним «нікольством» (новотвір Григорія Кочура) я лише один раз письмово, на сторінках «Дзвону», висловив свої враження про творчість Григорія Шумейка. Приводом до цього була вистава «Мати-наймичка» (за поемою Т. Шевченка; сценічний варіант Г. Шумейка та І. Тогобочного), яку ставив Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки...
«Які разючі зміни від часів Шевченкової "Наймички" зайшли в житті людини – у її ставленні до найвищих духовних цінностей (передусім до розуміння святості материнства), до усього того, вічного, що й мало б бути вічним! Якою тонюсінькою стала ниточка традицій, що протяглась між тодішнім – і нинішнім життям (уже комп’ютери вчать дітей розмовляти)!.. Задля увиразнення тих змін, задля того, щоб у добу всіляко заохочуваного споживацтва та бездумних розваг, упослідження духовності глядач замислився, що ж то таке – духовне материнство й уже вкотре запитав себе "хто ми, звідки й куди йдемо?" – задля того й поставлено на сцені "Мати-наймичку"», – фрагмент із допису в «Дзвоні» (ч. 3, 2013 р.) До речі, посеред картин, що на чільній стіні Григорієвого мешкання, в самому центрі – портрет його матері, Катерини...
Саме задля того й відточував Григорій Шумейко своє мистецтво, вдосконалював свій хист – щоби глядач замислився, щоби, йдучи вперед, пам’ятав про стежку повернення. Бо саме на цій духовній стежці – найдорожче, найцінніше, без чого людина вже й не людина: сльоза, серце...
Повертаючись із вечора спогадів, відтворюючи в пам’яті виступи, наче підсумовуючи їх подумки, я зауважив для себе, що найважливіша риса вдачі Григорія Шумейка (про це – чи не кожен, хто мав слово) – піднесений, бадьорий стан його душі («gregoreo», грецькою, – бути бадьорим, пильним), його націленість на таку важливу, свою та й спільну нашу, високу мету – йти шляхом угору («Я син народа, що вгору йде...»). Йти, не шукаючи гладкої стежки, не звертаючи на манівці, йти з «вогнем в одежі слова», з нашим пісенним, повстанським, закликом: «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»
І все це, думалось, – у його погляді, в очах, у голосі, що є виявом того, що в душі. Тут уже не засумніваєшся: «Правду говорить чоловік чи щось приховує?..» І ще одне, повертаючись до усмішки. Її компонентом у Григорія – гумор. Тонке відчуття гумору – соковитого, народного, й настояного на думці – інтелектуального. Вміння розрізнити, де гумор, хай і «масний», а де – щось несумісне зі Словом, брудне, що, за Сенекою, «безкарно не входить у вухо» (вже його не так легко «вимити» з душі)...
Знову спадали на думку прискіпливі до слова стоїки, цей же Сенека. Раз уже друг, – так він приблизно писав, – то друг, і це слово не потребує жодних епітетів («вірний», «справжній», «добрий»). Таким і був Григорій, Грицько, Шумейко – другом, приятелем, товаришем. Тим, хто одразу ж приходив на допомогу, й не лише словом, а ділом (в цьому пересвідчився й автор цих рядків)...
А ще згадалися дарунки, які я отримав від Грицька на котрусь із моїх «круглих» дат. Один – письмовий: віршове, в високому стилі, привітання; відчувалось у ньому оте неподолане «Ви»: надто вже високі, але глибоко душевні й найщиріші – дружні слова. Другий – речовий: невеличка мармурова піраміда з вмонтованим у неї годинничком. Час життєвий, гомінкий, а над головою – той, де вже немає годинникової стрілки, де лише зорі чи їхнє світло, яке, вже після їхнього життя, щойно йде до нас... Незглибимі простори вічного мовчання, куди націлені вістря загадкових мовчазних пірамід...
У пречудовий місяць май побачив сонячне світло майбутній актор, режисер, декламатор, педагог... У вересневий день, точніше в усіяну зірками ніч – ступив у Вічність... «Міг ще бути між нами...» – зітхаємо. Забуваєм, однак, що він і кращою, і більшою часткою свого єства – між нами. Своєю усмішкою, в якій (інакше й не була б вона світлою) – віра в те, що «...буде син, і буде мати, / І будуть люде на землі»...
21.05.2025