Чорно-біле, або Магія тіні

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (33)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ЧОРНО-БІЛЕ,

або

МАГІЯ ТІНІ

Відколи люд, відколи світ –

Є світлі дні й похмурі.

По чорно-білій час, як кіт,

Ступа клавіатурі...

Дивні ті дві ахроматичні (безбарвні) барви. Яких яскравостей, тонів і напівтонів не сягали б сьогоднішні книжкові й екранні сторінки, а «магія» – то таки чорно-біле. Покладімо поряд дві світлини – чорну-білу й кольорову. Ця із сучасного, а та – з минулого: чорна ніч раптово «забирає кольори», а час поступово їх затирає...

Чорно-біла світлина – гостя з минулого. Спочатку було чорне – негатив; фотограф, зануривши плівку в рідину, викликав світлину з минулого, що вже відлетіло. Чи не чародійство, не магія у тому «викликанні»?.. Сьогодні, лиш одна мить, – і є точний, у кольорах, відбиток тієї миті, точніше того, що в ній було. Є щось миттєве, готове; є все, а магії, чару – немає. У чорно-білу світлину вдивляємося, входимо в неї, кольорову – подивляємо. Так і в усьому: виграємо в часі, а втрачаємо в енергії, не лише фізичній, а й душевній.

Вибілена стіна – і чорна, вуглем, риса на ній. Тут немає права на похибку, як не має права на неї той, хто з темного картону вирізує профілі: нема плавних переходів – є чорно-біле. Першим майстром графіки було сонце: «Перша картина – це була лиш одна лінія, що окреслювала відкинуту сонцем на стіну тінь людини» (Леонардо). В Едварда Козака замість сонця – ліхтар, замість стіни – білий аркуш, замість вугля – перо. Точне перо. Бо в цьому рисунку не лише риси, а й точки. Чотири точки в овалі: очі наймита, Андрія, – й Лиса (полюючи на кури, гепнувсь із бантини прямо на діл у сіни). Якими вивіреними мусять бути ті точки й дуги над ними, загалом обриси тіла, щоб так, щодо мікрона точно (іншого слова не знайти), передати два протилежні психологічні стани. Лис, після невдалого «діла», «стулився у клубочок», і не лише тілом – він сконцентрувався: страх не притуплює – загострює думку («...міркую, / Як би тут втекти живцем?»). Він – весь у собі. Очима лише косить на хлопця...

Той, впрост зі сну вбігши в сіни, наче «загальмував» перед Лисом («Що за дідько гримнув тут?»). Виряченими очима вперся, саме вперся у той клубочок – ні тут думки, ні розглядання («Що то таке?») – хвилинний стрес. Весь він (викид гормонів) – поза собою. Якби не ліхтар у лівій, то й ця рука, як і чуб на голові, зметнулася б угору; добре кажуть: «тримай себе в руках», а руки тут – «зайняті».

Одне слово, за розхристаним і скуйовдженим хлопчиськом з ліхтарем – тінь: помножений і розміром, і чорнотою фізичний відбиток його психічного стану. Рука з розчепіреними пальцями – високий акцент цього стану: п’ять пальців – п’ять відчуттів, і всі вони, п’ятірка тих «розвідників», наче паралізовані в цей момент. Едвард Козак, зауважмо, пішов тут іншою стежкою, аніж Автор тексту: «Поки баба встала з ліжка, / Наймит призирався зблизька, / Знай, до мене з каганцем». Такими очима, як у наймита, що з-під пера графіка, не «призираються» – бездумно впираються у щось.

Отож скільки цікавого не вичитували б ми із цих точок, рисок і дужок, та найдовше затримаємося саме на тінях. Лисова – маленька, бо він згорнувся, стулився, мов у собі весь заховався, став «річчю в собі» у прямому значенні слова. Наймитова – чорна, вдвоє більша, страшніша (у страху великі очі). Одразу й подумаємо: як багато виразності й емоційності втратила б ця сцена без тіней, надто – тієї «страшної», чорної, – на білій стіні!

Хай на які «страшилки» спромагається сьогоднішній ілюстратор, а в звичайній тіні на стіні – щось особливе, чому не дорівняє ніщо штучне, яким не було б вигадливим. Як запах диму, так і вона, чорна на білому, густа, мов сажа, тінь, веде в глибини минулого. Повертаємося, навіть не зауважуючи того, до тих перших «картин», радше «кінокадрів» на печерних стінах – до неспокійних, від неспокійного полум’я, тіней, на які з острахом, мов на появ з іншого світу, поглядала прадавня людина...

«А шо то таке?» – не настає запитувати дитина, вказуючи пальчиком то на се, то на те. Називаємо ті речі, й дитинча задоволене самими назвами, хоча, подумати, – й далі не знає, «шо то таке» (звідси, жартома чи всерйоз, хтось із грецьких філософів волів не називати речей, а вказувати на них пальцем: усі речі – «в собі»). З якимсь особливим подивом дитина вказує на тінь – «...а шо то таке?..» Кажемо: «тінь», і самі дивуємось, як не відповідає ця, легка й перелітна, як тінь метелика над полем, назва – тій чорній з’яві, що на білій стіні; синонімів немає, допомагає хіба що епітет «чорна тінь».

Школяр уже знатиме, що «тінь – це темний відбиток на чому-небудь від предмета, освітленого з протилежного боку»... Та хоча знання по-яснюють, але тінь, чорна тінь на білій стіні, хоч як її пояснюймо, не втрачатиме свого дивного чару, магії, чорноти – викликатиме в нас давно забуті, радше взагалі не з нашого досвіду, атавістичні враження.

Тож і дорослий, задивившись на той «темний відбиток», якого сахнувся б і сам «освітлений з протилежного боку предмет», мимоволі запитає себе: «І що то таке?..» Запитає, бо «що то» – знатиме (тінь та й годі), а «таке» провадитиме й далі у невідоме, в незвідане, в таїну чорно-білого, як таїною – саме життя: чорні ночі, білі дні...