Анфас

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (31)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

АНФАС

Тарас Франко, знаємо з його слів, за найважливіший твір свого батька мав «Лиса Микиту». Так дивно склалося, що «Лис Микита», справді чи не найважливіший і найпопулярніший твір Івана Франка, як і Шевченків не менше важливий, знаний всіма напам’ять «Садок вишневий», з перебігом часу набули ледь не дитячої барви. «Садку», де у простому – особливо глибоке й важливе, легкої грайливості додала музика; редакторське перо (вимушене) і вже виразно дитячі малюнки Караффи-Корбут – «Лисові». Зіставмо два анфаси: один – для дитячого ока, щоб лише подивитися, інший – для вдумливого, щоб відчитувати.

То для кого писав свого «Лиса» Іван Франко? Для всіх, та передусім – для прогресивного українського селянства. А кожен, дорослий і дитина, з «Лиса Микити», як і зі «Садка вишневого», – брав і може брати те, що може взяти. Так писали античні: дитячої лектури, згадаймо, в них не було. А ще (це вже «Лиса» стосується): Франко писав свій твір, орієнтуючись на Горацієве гасло: «Ridendo dicere verum» – сміючись говорити правду...

Весь твір Івана Франка – неповторна, геніальна палітра сміху (спадає на думку наша «Енеїда»). Сміху українського, народного, соковитого – й інтелектуального, що вимагає «гімназійної» освіти й знання діалектних, галицького вжитку, нині не всім уже зрозумілих слів (вони ж, зауважмо, особливо цікаві саме тому, що «вже незрозумілі», тож не проганяти їх треба, а пояснювати, збагачуватися знанням минулого; у тих словах – специфічний «смак» і гумор поеми)... Гляньмо ще раз на два анфаси: в Едварда Козака – все те, про що говоримо; в Караффи-Корбут – дитяча казочка: тим, хто її слухав, – «бубликів солодких в’язка» (в останній, редагованій, строфі).

З якою метою писав свого «Лиса» наш Каменяр? Відповідь – у Лисовому анфасі роботи Едварда Козака й у двох Франкових словах: «ум гостри!» (тупим, знаємо, – нічого не втнеш). А Лис багато дечого «втнув» – на зло своїм, хай грубої сили й гострого зуба, але тупого ума, затятим ворогам. Такий, «на всеє зле проворний» (родовід Лиса – від «хитромудрого» Одіссея, Вергілієвого й нашого Енея), саме такий – знахідка й для державних справ: «Як ти мудро вмів держаться, / Від біди обороняться, / Так державу борони!» (слова Лева)... Отож, перше ніж розгорнути книжку й пірнути у світ «казки», варто познайомитися з Лисом Микитою, яким його бачив Едвард Козак (Еко) і сам Автор поеми (тут особливо доречне слово «конгеніальність»).

На обкладинці – герой твору, Лис Микита, яким він є, «в обличчя» (en face): гостре вухо; друге – під крисанею з хвацько закрученим пером; гостре око; друге – примружене: Лис щось обмірковує, перехитрити когось задумує, наче прицілюється, щоб не схибити. Він, що найголовніше, – вчений не з книжки, а з життя, де, примруживши око, треба добре до всього приглянутись, вивірити, зважити, зміряти, продумати наперед, бути передбачливим («Сім раз відмір, а раз – відріж»).

Як ремісник, скажімо, столяр, примруживши одне око, дивиться, чи рівно вистругана дошка, чи припасується до іншої, так і Лис: усі свої дії подумки «припасовує», складає докупи, щоб усе, як задумав, – склалося. Він і мудрий, і хитрий водночас – хитромудрий. Був би лише мудрий – ока б не примружував (не примружить і мавпа: витріщається бо, навпаки, – «глупа»). Отож перед читачем – і психологічний, і фізичний портрет Лиса (внутрішнє неодмінно прогляне у зовнішньому), хитрого Лиса, який щось замишляє, промишляє, мудрує, метикує, микитить – Лиса Микити…

Та чогось бракувало б до опису портрета Лиса Микити в анфас, якби ми не додали ще декілька слів до згаданих атрибутів Микити, «вільного козака», – люльки та кресані з пером. Люлька, знаємо, – «козаку в дорозі знадобиться»: запорожець на авторських та народних малюнках – неодмінно з люлькою; на одному із зображень (Чернігівщина, початок ХІХ ст.) козак-характерник: скосивши напівприкриті повіками очі, попахкує люлькою на довгім тонкім цибуху – щось той козак мотає собі на вус, щось потаємне обмірковує… Вирисовуючи Лисову люльку, Едвард Козак, згадував, певно, й свій псевдонім – «Мамай»: той козак теж не розлучався зі своєю «родиною» («Шабля, люлька – вся родина…») Попахкування люлькою, до речі, – звичний супровід такого-от, з хитринкою, не «академічного» думання, згадаймо хоча б Шерлока Холмса.

Що ж до кресані (й топірця), то це вже не козак, а карпатський легінь, Довбуш. Перо на кресані, в додачу до земної сторожкості, – це порив, прагнення волі («Краще раз злітати соколом в Карпати…»), одне слово – стихія повітря, вітру, окриленості, свободи… Часи Франка – це ще хвилюючі подуви весни народів; ще живими були ідеї відродження українського народу, хай це степовик, хай гуцул, єдиного народу, спадкоємця волелюбних козаків, – у єдиній державі…

Тій ідеї своїм геніальним пером прислужився й Едвард Козак – зумів і схопити, й увиразнити національне звучання Франкового твору: Лис Микита – «гайдамака» (не «розбишака», як у редагованому тексті). А саме цього так боялись, бояться й тепер наші вороги*.

_____________________________

*Про все це (зіставлення оригінального й редагованого «Лиса Микити», роздуми над «вагою риси в рисунках Едварда Козака») – у кн.: І. Франко Лис Микита / Іван Франко. – Львів: Апріорі, 2018. – С. 17 – 36.