Біле, зелене, або Дві радості

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (33)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

БІЛЕ, ЗЕЛЕНЕ,

АБО

ДВІ РАДОСТІ

Хто «зимови́й» від народження та ще й сільський, той певно ж зупиниться поглядом на ось цьому, з «Лиса Микити», зимо́вому краєвиді. Та не лише поглядом – весь увійде в нього, в своє, таке далеке вже, дитинство. Якщо добреде глибоким (бо поринає в нього) за ніч насипаним снігом, то, дихнувши теплом на морозні квіти, може зазирне й у низеньке віконце свого дитинства...

Та спочатку гляне на пагорб, на вориння, що біжить попри нього вниз, на дві хатини, на церковцю з такими милими нашій душі м’якими обрисами бань, на голі (чорним по білому) дерева й кущики, чи то деревця. На вербу, що вже й не журиться, бо вся вона – наче зчорніла головня з настовбурченим від морозу пруттям. На самотні сліди, що ведуть до однієї з тих двох хатин. А далі – на хмарини, що своїми м’якими обрисами такі подібні до того пагорба й церковних бань, як і до тих, що за пагорбом, дерев у снігових овалах... Усе тут нагадує, що пора – Різдвяна, коли під віконцями вже відзвучала чи ще звучатиме коляда («Щоб землю з небом в одно злучити...»)

Уявить собі нічні зорі, що нависають над убогими стріхами, наче туляться до них, а від гордих хмаросягів – тікають... Глянувши ще раз на всі ті лагідні контури, пригадає, чи не найубогішу, Шевченкову хатину і його таке ностальгійне: «Сатурн гладесенько стирає»... Бо ж був то колись не пагорб, а таки гора... Згадає відомого архітектора Василя Нагірного (церква, що на цьому рисунку, – певно, з-під його олівця). Здивується, що обидва вони, Едвард Козак і Василь Нагірний, – і зимові, й сільські, а ще й краяни (з села Гірне на Львівщині)...

Та не лише видиме для ока гладесенько стирає той сівач людського роду Сатурн, а й усе те, що було таким рідним, душевним, близьким до Природи, та поступилося перед «вигодами міського життя», де так мало тих білих «аркушів», які кличуть, а так багато гучних і яскравих, які ваблять...

Врешті в зимовій білизні́, в усіх тих неторкнутих округлостях, у самотніх слідах побачить чи не найважливіший «предмет» зображення – тишу, майже неземну: Земля спочиває під периною, набитою пір’ям, що нападало з неба. Можливо, спливуть на пам’ять рядки з «Кобзаря»: «Знову забіліла / Зима біла», а також початок улюбленої Тарасової пісні «Забіліли сніги...». А ще – з поезії Івана Буніна, де так часто звучать ознаки Шевченкового світовідчування «...і чують лише діти, / Яка то тишина і радість в білім світить» (згадаймо: «Хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках»).

У тій тиші, перед тином, – «гості». Ті, кого «голод з ліса гонить / Серед лютої зими»: Вовк – у сіряку, підперезаний очкуром; Лисові (гайдамака ж!) достатньо крисані з пір’їною... Щось Микита тлумачить Вовкові, ділиться своєю хитрістю (голод – удатний на вигадки), але той, видно з його анфасу, не «здоганяє» Лисової мудрості...

«До села йдем зосторожна...» – оповідає Лис царському посланцеві Бабаю історію тієї вилазки, яка для Вовка, через його жадібність, закінчилася вельми сумно. З цих трьох рядків («До села йдем зосторожна, / Нюхаємо, де б то можна / Чим масненьким поснідать...») Едвард Козак, доповнюючи текст, вирисовує свою сценку: зупиняє двох зголоднілих прибульців перед тином, «рубежем», який перетнуть тоді, коли приймуть рішення («alea jacta est»). Зупиняє й читача, дає йому змогу, пустившись у спогади, зігрітися душею коло зимового, морозного, білого...

               *

Після білого – «Знов зазеленіла / Весна божа». «Божа» – бо народження, відродження, Воскресіння... А ще: «рай» мовами Близького Сходу, та й у нашому сприйманні, – це «сад» або «гай» (ще раз подивуймося: верба – журба, гай – рай, поле – море... серед поля – тополя...). Поріг літа... зелене crescendo… Зелені свята... Ніжний, що торкається більше душі, аніж тіла, подих полів, які ось-ось даруватимуть людині хліб насущний, і теж уже забутий його запах – разово́го хліба ранніх літ... У тому подиху – тихі молитовні співи й лункий дзвіночок перед читанням Євангелії («Зелене Євангеліє»)... різнобарв’я... соловейко... Гарячий живчик дня – і чари ночі...

А все ж таки: «...і чують лише діти, / Яка то тишина і радість в білім світить». Дві барви – дві радості. Одна – це наче яскраво розмальований, ще й озвучений, вже й урухомлений аркуш ( чи екран), де біле й не проглядає. Друга – чистий білий аркуш паперу... тиша... спокій... Хтось тягнеться душею до одного, хтось – до іншого, «зимового»...

Дві ці радості (за мого дитинства) – в дитини. Одна – вранішня, літня (сухий скрип вхідних дверей – знак сонячної погоди); з ліжка – й за поріг, у сонячну повінь, де «співає стежка на город», де водночас «вмикаються» всі п’ять відчуттів – «розвідників», які хочуть донести, що ж там, у тому вражаючому розмаїттям світі, навіть у тому городці з його запахами, барвами, смаками, дотиками, а ще звуками – тисячоголосим хором bios-у: від найтоншого писку комара й до басистого джмелевого гудіння. Та скільки-то всього поза тим діапазоном – у барвах, запахах, смаках, дотиках!.. Як людині, крихітній часточці неосяжного Всього, відчути те все?.. Але дитина про це не думає. Вона – сповнена радості.

Друга радість – зимова, вечірня; за вікном – тьмяна снігова білість... Білий аркуш – на столі, у чітко окресленому світловому крузі, що від прикритої умброю (абажуром) лямпи. Аркуш – наче втілення світлої білості, неторкнутої чистоти, нічим не порушеної тиші...

Як мало для ока, та як багато для душі! Яскраве, гучне – вабить. Біле й тихе – кличе. Перше – вмикає всі відчуття. Друге – їх вимикає. Залишаємося наче з чимсь неземним, але радше забутим, аніж невідомим. Дитина («Будьте як діти») – ближча до того «забутого», що навідує нас десь із генетичних глибин, а належить – висотам, Вічності. Якась, не темна й тісна, а солодка й щімка, дивна туга долучається до тієї, такої чарівної, другої радості. До неї, дорослішаючи, повертаємось...

Повертаємось, та відчути її вже не можемо... Ні цієї, з ностальгійною нотою, зимової, – ані тієї, що від сяйної білості вибілюваного на зеленій траві полотна, чи білих гусеньок, що моріжком, похитуючись, поспішають на став, а чи вибілених, що проглядають із зелені садків, сільських хатин, – літньої радості... «Народжуємося кращими, аніж помираємо» (Сенека).

Спадиста лінія на аркуші – пагорб, який за часів дитинства був стрімкою гіркою, на якій церква й дзвіниця... Хлопчик на саморобних санчатах, що мчать, аж у вухах свистить, ген аж до дороги... за спиною, увиразнюючи той лет по білому і в білому, тріпотить шаличок... Усе начебто є – усмішки немає. Як не старався – усмішка не вдавалася, навпаки, наче сумнішав хлопчина...

Ще й досі жаль, що при такому спускові, при такій дитячій радості він так і не всміхнувся, той хлопчик на дитячому рисунку...