Є обличчя, з яких, хоч як приглядайся, годі щось вичитати: те «дзеркало душі» якесь наче тьмяне, хочеться його протерти. Є – мовби карбовані, майстерно висічені з мармуру: Ярослав Дашкевич, Роман Іваничук... Риси обличчя – риси характеру (з грец. «charasso», «карбую»). Додаймо очі (найчастіше кажемо саме про очі як «дзеркало душі»), а в Романа Іваничука таки по-гляд, бистрий, проникливий, як по-стріл; до погляду – й голос, дзвінкий, з призвуком металу Іваничуків голос – і матимемо внутрішній портрет нашого видатного письменника: гідність, рішучість, наполегливість, цілеспрямованість, безкомпромісність, зневага до тих, хто зневажає людські, національні цінності, а ще (коли письменник наодинці з собою) – тонка, зігріта теплом душі спостережливість, без якої не було б чуттєвої, колоритної атмосфери ранніх новел, не було б і пізньої «Люльки з червоного дерева».
«Нічого немає такого, чого б не могла здобути завзята праця, напружене й пильне старання». Ці слова чільного римського стоїка Сенеки (латиною цей вислів звучить ще карбованіше) ведуть нас до поколінь наших гімназистів, які здобували освіту і, просвітлені, виховані на зразках патріотизму й волелюбності, готові були здобувати – і таки здобували – свободу для України. Роман Іванович часто згадував про свого батька, вихованця гімназії, вчителя, який наставляв свого сина, теж гімназиста, майбутнього письменника, йти саме таким нелегким, але почесним життєвим шляхом («Хіба мужність шукає легкої стежки?» – риторичне запитання стоїків).
Роман Іваничук таки здобував освіту у прямому значенні слова (в оригіналі це слово – з військової лексики), бо то були часи тоталітарної ворожості до всього українського: виключення з університету, три з половиною роки військової служби на Кавказі, поновлення – через чотири роки... І ця освіта була таки освітою, а не нагромадженням знань: усі набуті знання були дійові, просвітлені любов’ю до українського слова, до історії нашого народу. В Романа Іваничука ця історія – жила: «звершені подвиги» (ще й так римляни називали історію), хай коли були звершені, розгортались перед зором письменника в теперішньому історичному часі, поставали в образах людей, що творили той час, – людей, що завдяки письменницькому хисту нашого романіста ставали нашими сучасниками, не давали нам занепасти духом, допомагали вистояти у боротьбі проти «орди»...
Сучасного й майбутнього Роман Іванович не мислив без усвідомлення минулого (як його потрактуємо – таким буде й наше майбутнє). У зарисах минулого, в Іваничука, – не лише наша історія, а й античність, увага до поетичного слова стародавніх, розуміння ваги цього слова: даючи мені рекомендацію до Спілки письменників, робив на цьому особливий натиск. Коли тільки зустрілись – не оминав згадати Овідієві «Метаморфози». І не диво, адже ця поема – теж своєрідна поетична історія: перед читачем, мов на екрані, у низці високохудожніх образів-кадрів із первісного хаосу постає упорядкований світ, і найдивніше у цьому світі творіння – задивлена в зоряне небо мисляча людина. А в першому рядку поеми – слова, які, певно ж, запали в душу нашому Каменяреві: «Дух пориває мене...»
Якби мене запитали, яке ключове слово у творчості Романа Іваничука – відповів би, не вагаючись: «вогонь». Воно – навіть у заголовку книжки: «Вогненні стовпи», «Словом і вогнем»; воно – в епіграфах, скажімо, до цього ж твору: «Зáвжди в мені є вогонь, але рідко видним буває: / Криється-бо в глибині, визирає – лише від удару» (із «Загадок Симфосія» – про кремінь), або – до роману «Шрами на скалі»: «Так іде зміна людських поколінь у короткому часі: / Передають, біжучи, одні однім життя смолоскипи» (з поеми Лукреція). Втім, вогонь присутній в Іваничуковій творчості загалом, бо це – «огонь в одежі слова», вогонь, від якого «серце б’ється – ожива...» Бо це – єдність меча й мислі (згадаймо Гайне: «Я – меч, я – полум’я...»). Це той вогонь, за який треба боротись, бо він, якщо не дбати про нього, не постачати йому духовної поживи, – пригасає, і його треба роздувати, як це у нашій стрілецькій пісні «Роздуймо, браття, вогонь завзяття!»...
У товаристві близьких друзів Романа я, на жаль, бував нечасто, хоча за його наполяганням перейшли на «ти»: так тепліше йшла бесіда й про античних, бо ж вони не знали звертання на «Ви», всі, від малого й до старого, від імператора й до раба, – на «ти». Зате чимало було зустрічей: у «Дзвоні», Спілці, на зібраннях, презентаціях, ювілеях, просто на вулиці – випадкових. Чомусь найвиразніше запам’яталася найдавніша, у потягу до Коломиї, що така рідна була і для Романа, і для мене, де вчителювала моя сестра Марта. Щось я тоді, за звичкою, читав чи записував. Запитав мене Роман Іванович (тоді ще були на «Ви»), як і коли відпочиваю. Я зізнався, що не вмію відпочивати. Романа це і здивувало, й розсмішило. Потім не раз згадував ту зустріч і моє невміння відпочивати... А й справді, є «мистецтво жити», а в його рамках – усі інші мистецтва, серед них – і відпочивати. Сказав же Сенека «вчись радіти» (радість радості не рівна: «Не думай, що кожен, хто сміється, – радіє», – додав цей же філософ)... Роман Іваничук – зразковий стоїк. Умів і працювати, й відпочивати. В товаристві завжди вирізнявся його дзвінкий голос, який ставав іще дзвінкішим за чаркою, дотепом, піснею, надто за цією, стрілецькою, на слова й музику Льва Лепкого, – «Бо війна війною» («вісьта вйо, гайта вйо...» – акцентував у співі). Мабуть, не раз, у житті й праці тримаючись Франкових засад, повторював подумки: «Я цілий чоловік».
Тільки-но зустрілись, ще раз кажу, хай одним словом, але згадував улюблені «Метаморфози» – «золоту легенду» античності, бо стільки там золота душі, стільки розлогих її обріїв, у які ніколи не переставав задивлятися Роман Іванович... Не забував заохочувати мене до перекладання, хотів, щоб у тій царині було якомога менше «білих плям». Я намагався не розчарувати Романа, але дослухався й до голосу Сенеки: «Поспішай до мене, але до себе – передусім»...
Є у Романа Іваничука заголовок, який напрямець веде до античних: «Присутність відсутніх». Справді, надаремно було б читати античних авторів, якби ми не усвідомлювали того, що людина, на відміну від інших істот, покликана жити не лише у фізичному, а й духовному просторі, де всі ми, незалежно від того, де й коли хто жив, усі ми – тут і тепер, починаючи від Гомера чи Гесіода, який прославив пісню і працю; якби не розуміли, що розвиток загальнолюдської культури – це тяглість, спадкоємність ідей, думок, образів, бо й справді «з нічого ніщо не виникає»... Іноді живі голоси у цьому просторі, навіть з-поза двох тисячоліть, звучать на диво близько, мовби звернені до нас сьогодні, як ось цей голос – Сенеки: «І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати – ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа. Запитаєш мене, що це за місце? Місце мужа...» Кому ж, хто читає цей заклик, не вчуватимуться голоси тих стоїчних мужів, захисників України, які хоч відійшли фізично, а таки присутні серед нас, сьогоднішніх, своїм словом і своїми ділами?.. Серед тих голосів – і дзвінкий, у карбах інтонацій, голос Романа Іваничука...
30.05.2025