Аделіна Єфіменко

Тіло Жанни Д’Арк не було спалене на вогнищі. На сцені театру An der Wien її рятує Йоганна «з майбутнього», наша сучасниця – звичайна дівчина-підліток, у чиєму житті   реальність і містика існують поруч. Глядачі стають свідками подій у призмі Science-Fiction: у постановці йдеться про наші спільні шанси на майбутнє. 
Сценічна координація руху з «ритмічним тілом» музики барокової опери надзвичайно важлива. Ритм інспірує екстраверсію тіла. Емоції перекладаються на мову жестів і міміки.  Афекти, закодовані у риторичних фігурах, розкриваються назовні не тільки через інтонацію, а й формують емоції у фізичну графіку.
Абстрактні числові конструкції його композицій (симетрія кристалів, спів птахів, застиглий час, квантитативна метрика) засвідчували не стільки новаторську позицію композитора-авангардиста, скільки прагнення мистця виявити в музиці трансцендентні закони божественного порядку.
Тонка гра лейтмотивів, тембрів, динаміки, фактури, латентних інтонаційних ситуацій стали центральною подією штутґартської «Пікової дами», – ірраціональну комунікацію буття і небуття,  творила українська диригентка Оксана Линів.
 Універсалія руху в музиці бароко вперше осмислила дуалізм понять Bewegung і Verkehr – суть руху організованого, векторного, раціонального і руху заради руху, нескінченість руху по колу або в нікуди. У компромісному поєднанні «загальних форм руху» і концентрації теми таїться барочна діалектика імпровізаційності та регламентованості.
Рішення Цюрихської Опери не скасовувати прем’єри – європейська відповідь путінському режиму. Не бути нейтральним, коли йдеться про приниження прав і свободи мистецтва – вдячна справа гідності.
29.11.18 | Цюрих | Штука
Гра і реальність, коловерть розколотих, роз’єднаних людських доль – суть людської екзистенції від homo ludens до homo mortalis.
16.11.18 | Львів | Штука
Чи можна нав’язливе втручання «чужих» політичних контекстів у світ опери виправдати потребами актуалізації? Як найдемократичніший із музичних жанрів реагує на зміни власної сутності? 
Сюжетна пародійність гоголівського «Носу» стали лише парадоксальним стимулом відображення сучасності Іммендорффа.
Нескінченна оповідь про рани, біль, страждання, містеріальний урок християнської моралі, про провину і співчуття, про служіння вірі і любові до ближнього.