Українська співачка і відома у Європі послідовниця італійської школи belcanto Софія Соловій вже неодноразово була запрошена на роль улюбленої дружини короля Генріха VIII. Постановки «Анни Болейн» в Італії (Бергамо) і Бельгії (Льєж) відбулися й нарешті очікується наступна постановка у розкішній Королівській опері Маската (Оман).

Тіло Жанни Д’Арк не було спалене на вогнищі. На сцені театру An der Wien її рятує Йоганна «з майбутнього», наша сучасниця – звичайна дівчина-підліток, у чиєму житті   реальність і містика існують поруч. Глядачі стають свідками подій у призмі Science-Fiction: у постановці йдеться про наші спільні шанси на майбутнє. 

Сценічна координація руху з «ритмічним тілом» музики барокової опери надзвичайно важлива. Ритм інспірує екстраверсію тіла. Емоції перекладаються на мову жестів і міміки.  Афекти, закодовані у риторичних фігурах, розкриваються назовні не тільки через інтонацію, а й формують емоції у фізичну графіку.

Абстрактні числові конструкції його композицій (симетрія кристалів, спів птахів, застиглий час, квантитативна метрика) засвідчували не стільки новаторську позицію композитора-авангардиста, скільки прагнення мистця виявити в музиці трансцендентні закони божественного порядку.

Тонка гра лейтмотивів, тембрів, динаміки, фактури, латентних інтонаційних ситуацій стали центральною подією штутґартської «Пікової дами», – ірраціональну комунікацію буття і небуття,  творила українська диригентка Оксана Линів.

 Універсалія руху в музиці бароко вперше осмислила дуалізм понять Bewegung і Verkehr – суть руху організованого, векторного, раціонального і руху заради руху, нескінченість руху по колу або в нікуди. У компромісному поєднанні «загальних форм руху» і концентрації теми таїться барочна діалектика імпровізаційності та регламентованості.

Рішення Цюрихської Опери не скасовувати прем’єри – європейська відповідь путінському режиму. Не бути нейтральним, коли йдеться про приниження прав і свободи мистецтва – вдячна справа гідності.

Гра і реальність, коловерть розколотих, роз’єднаних людських доль – суть людської екзистенції від homo ludens до homo mortalis.

Чи можна нав’язливе втручання «чужих» політичних контекстів у світ опери виправдати потребами актуалізації? Як найдемократичніший із музичних жанрів реагує на зміни власної сутності? 

Сюжетна пародійність гоголівського «Носу» стали лише парадоксальним стимулом відображення сучасності Іммендорффа.