Олеся Ісаюк

Росія підкорила і поставила на службу численні племена, діючи не тільки грубою силою, а й тонкою грою на самолюбстві, пропонуючи причетність до “великого” взамін тяжкої боротьби
Нас, без сумніву, можна привітати з тим, що суспільство чи не вперше за останні роки достатньо солідарно зайняло позицію “винен завжди насильник”.
Це не про історію – це про те, як насправді виглядає повернення до свого та чи можливе воно взагалі після фактичного зростання і формування особистості на чужині.
Перед нами щось дуже близьке до обігрування сюжету про виторговування собі хоч шматочка свободи і самоправності у власній країні
Українець перестає бути для імперії ворогом тільки в одному випадку — якщо перестає бути собою.
Питання прі між Україною та Росією не просто політичне — це питання світоглядне, моральне, переповнене символами. Це з тих питань, які належать частково до компетенції суду Божого.
Колоніальна інерція — явище настільки сильне, що з окремих товаришів його не здатні вибити навіть ворожі ракети, які прилітають прямісінько по українських містах.
У черговій ітерації “з москвинами тану”, як співається у стрілецькій маршовій пісні, відбувається заміщення давно мертвого імперського наративу – національним українським.
Як  страх може керувати людьми, які наче навмисно роздряпують рану. Це біль, біль, помножений мовчанням
Найгірше, що робить травма, — це вбивство довіри. Перестаєм вірити собі — наші зусилля виявилися недостатні; оточенню — нас не врятували; зрештою й Богові, який “покинув”