За підсумками перипетій минулого тижня навколо скандалу з дівчатами, яких підпоїли медпрепаратами і скривдили (причому останнє — на відео, згодом поширене), нас, без сумніву, можна привітати з тим, що суспільство чи не вперше за останні роки достатньо солідарно зайняло позицію “винен завжди насильник” і не менш солідарно та доволі успішно провело операцію зі зацитькування прихильників “сама винна”. Вітання будуть ще щиріші й емоційніші, якщо врахувати, що такого роду напівстихійна маніфестація відбулася на тлі війни та в ситуації відчутного психічного й емоційного виснаження.
Однак проблема в тому, що звинувачення жертви не обмежується лише гендерним контекстом і ситуаціями насильства над жінками. Точніше буде сказати, що гендерний контекст найочевидніший. На це є чимало причин: від тривалої праці жіночих середовищ і до того, що в злочинах на статевому ґрунті все аж надто очевидно.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Але якщо, умовно кажучи, пройтися в уяві суспільним простором, то важко не дійти висновку, що тактика звинувачення жертви у нас повсюдна. Накричали, нахамили? Сам винен (винна)! — Отруївся у ресторанчику? Сам винен: треба ж знати, що нічого доброго по тих ресторанах! — Витягли гаманець у автобусі? Сама винна, треба було краще пильнувати! — Продали неякісний товар? Треба було краще дивитися! і так далі. Прикладів достатньо, кожен може легко згадати бодай кілька.
Таке звинувачення без особливих проблем переходить на рівень політики — невипадково у нас мало який Президент чи в.о. уникнув звинувачень у тому, в чому насправді винна Росія. Найяскравішими прикладами є звинувачення Президента Порошенка в оточенні під Іловайськом та фактичному розстрілі у “зеленому коридорі” українських військових або дорікання Президенту Зеленському в загибелі українських військових у виправній колонії в Оленівці. Але це почалося далеко не у 2014 році. І раніше у школах, коли доходило до чогось подібного на політінформацію, поголовно панувала тема миру і які ми хороші та миролюбні. Особисто мене й моїх однокласників "пакували" темою "які ми молодці, що віддали ядерну зброю" (якщо що, школу я закінчила 2004 року, а 2003-го була Тузла). Історія викладалася в дусі "які ми бідні-нещасні, всі нас б'ють, висока могила, червона калина". Закономірно, що найміцніше трималися і найчіпкіше закорінювалися в пам’яті сюжети про героїчну загибель українських героїв і про те, як наші предки самі ж собі викопали яму. Національна самокритика — річ, зрозуміло, корисна, але коли історія цілком успішних країн містить у собі подібні сюжети з цілком щасливим закінченням, то виникає підозра, що питання явно не тільки у колективному потьмаренні народного глузду.
Але цим проблема не вичерпується. Одночасно зі звинуваченням жертви у нас на побутовому рівні дуже жорстко обмежене те, що називається дієвою превенцією, не кажучи вже про активний спротив чи розголошення. Класикою жанру є “не пхайся, не шуми, якось воно буде”. Ту ж таки “провину жертви”, назвімо це так, розглядають суто в контексті пасивно-упереджуючих прийомів. Якщо ж жертва боронилася активно, то запросто можна почути: “Треба було не рипатися, то легше обійшлося б”. На цьому тлі поліцейські “перли” в стилі “як буде труп, тоді звертайтеся”, виглядають просто закономірною квінтесенцією і нагадуванням.
Тут уже не обходиться самими жінками, бо виховання у стилі “не пхайся” стосується також і чоловіків. У результаті в нас вихована людина — це зручна людина, яка не буде збурювати простір. По суті, суспільство забороняє агресію, навіть у разі самооборони виявиться чимало застережень. І тут недосконалості вітчизняного законодавства про самооборону, які породили і породжують море драматичних колізій на рівні окремих людських доль, теж виглядають свого роду квінтесенцією.
Великим перебільшенням було б твердити, що ми унікальні, бо маємо щось подібне. Звинувачення жертви як таке зовсім не є суто нашою прерогативою, позаяк його коріння у такому банальному способі компенсації, як раціоналізація. Механізм доволі простий — людина досить непогано усвідомлює, що конкретно її шанси уникнути насильства чи бодай достатньо чутливих неприємностей є у принципі невизначеними і стовідсоткового способу раз і назавжди убезпечити себе від насильників немає. Втім, людський розум прагне визначених причинно-наслідкових зв’язків — і зрештою додумується до ідеї, що виконання певних правил все ж бодай піднімає шанси вціліти. Зворотній механізм — коли щось таки трапляється з кимось іншим, тут же запускається процес вишукування, а чи не порушив потерпілий якогось із правил, покликаних вберегти від неприємностей. У цьому багато як магічного мислення, так і порятунку від травми — у тому місці, де йдеться про травму як відчуття власного безсилля і втрати сенсу.
Отож у нашому випадку питання не в присутності явища як такому, а в його масовості й емоційності проявів. І, як це часто буває, поєднання одного й іншого змушує згадати про спадщину перебування у Совєтському союзі.
Прийнято вважати, що травматичні чи пов’язані з деформаціями в результаті життя під пресом тоталітаризму явища — наслідок передусім Голодомору та репресій. Але таке уявлення буде щонайменше неповним бодай тому, що відверто репресивний період охопив меншу частину існування Совєтського союзу.
Але репресивністю системи проблема не вичерпувалася. Справжня проблема, і то абсолютно неминуча (бо репресій теоретично можна було уникнути навіть у розпал “Великого терору”, і навіть серед Голодомору, якщо ти мешкав не в селі, тобі могло відносно пощастити), — це ряд незручностей у щоденному побуті, які підстерігали тебе постійно. І це ще досить м’яко сказано. Бо насправді совєтський побут був справжнім бігом з перешкодами — елементарна купівля чогось поїсти на обід потребувала щонайменше години штовхання в черзі. І не було фактом, що це “щось” тобі дістанеться або буде належної якості.
Зовсім скрутно ставало, коли доходило до медицини. Купа всього медичного причандалля (яке на практиці ще треба було допасувати до потреб лікаря і пацієнта) не те щоб жила своїм життям, але по факту одним з найефективніших способів мінімізувати неприємні відчуття було тренувати витримку — тоді процедура проходила швидше і менш болісно. Яскравий приклад — стоматологія. Мені особисто ще довелося застати бормашинки з ручним приводом, і єдиний спосіб скоротити больові відчуття — то було протриматися ту хвилину (бажано з заплющеними очима — бо лікар теж, м’яко кажучи, не камінь, і йому твої перелякані очі, якими ти його свердлиш, якось не дуже). До того ж купа цілком звичних для нас побутових зручностей у “совку” просто не була передбачена, у кращому разі — критично недосконала. Наприклад, інфраструктура для інвалідів чи матерів з маленькими дітьми. Зрештою, безліч побутових ситуацій у кінцевому підсумку зводилася до того, що єдиний фактор, на який ти точно мав вплив, — це твоя власна поведінка. Проштовхався в черзі — маєш хлібину, ні — так ні. Зумів домовитися — маєш потрібне, ні — то ні. Посидів тихенько у лікаря — боліло менше і пройшло швидше. Не йшов затемна — ціліший лишився, бо міліція не факт, що приїде (та навіть якби приїхала вчасно, в умовах “совка” ліквідовувати матеріальні втрати і здоров’я було б ще тим квестом).
Не в останню чергу все це тому, що звичайний громадянин на практиці був узалежнений від представника держави, при тому маючи досить обмежені можливості повпливати, у свою чергу, на нього. І це було цілком закономірно, якщо врахувати, що стратегічною метою СРСР була побудова суспільства нового типу і нового світоустрою, відомого як комунізм. При цьому в тіні залишалося, що побудова нового устрою передбачає злам старого і докорінну перебудову логіки міжлюдських взаємовідносин. Основним безпосереднім виконавцем цієї мети був середньостатистичний державний службовець “країни робітників та селян” — тобто той же чиновник, який був зовсім не тим, хто адмініструє й управляє: у совєтській системі чиновник — це той, хто муштрує і підганяє під потрібні системі якості всіх інших. Оскільки совєтська система абсолютно не враховувала ані об'єктивні механізми людської психіки, ані природний хід подій, а навпаки була спрямована на переробку людської натури і побудову "нового суспільства", то про фідбек з боку виконавців і суспільства не йшлося взагалі. Натомість усіх кругом сприймали як потенційних саботажників та були готові їх карати з усією суворістю. І небезпідставно — адже вижити в "ідеальному" з точки зору "будівників комунізму" світі було неможливо. Як наслідок, основним методом управління стало насилля і страх, за допомогою яких створювалася видимість успішної перебудови людського суспільства. Те, що ми знаємо як “Великий терор”, було просто крайнім, найбільш явним, концентрованим і яскравим проявом суті, ідеї режиму.
Усе разом формувало ситуацію, коли чи не єдиною обставиною, на яку малося вплив, були власні зусилля і старання. Все решта було об’єктивною даністю — у всякому разі, міняти щось було б занадто довго і дорого, а часом ще й небезпечно. Як подальший наслідок — за абсолютно все і вся прийнялося звинувачувати саме себе як, власне, єдину підконтрольну змінну.
Надто, що самознецінення — це, як не дивно, відносно ефективний спосіб примиритися з реальністю, коли нема як негайно відплатити насильникові, встановивши справедливість. Тому що для самоїдства не потрібні жодні спеціальні зусилля — сідай у куточку і пиляй себе, скільки влізе. До того ж, відчуття безсилля само собою провокує думки "та що ж я, нічого не вартий, тут таке твориться, а я..."
Таким чином непомітно і глибоко сформувалася вивчена безпорадність. Надто, що на звичку винуватити себе наклалися теми пропаганди про “ворогів народу”, “буржуазних націоналістів”, “куркулів” чи “спекулянтів”, які неминуче мали бути покарані. По суті, у даному разі тоталітарна держава займалася тим самим, що й будь-який насильник, — вона аргументувала те, що творить, начебто "неправильною" поведінкою жертви. На практиці ж із позиції жертви (чи то підкореної спільноти) "прилітає" практично за все, не узгоджене з насильником. У результаті жертва просто завмирає, аби лише зайвий раз не "прилетіло", а "тиха", конформна поведінка оголошується найвищою чеснотою. Аби лише вціліти. А в Совєтському союзі не узгодженими з державним апаратом (у кращому разі, напівлегальним або вимушено толерованим) були дуже багато нормальних людських житейських бажань на кшталт можливості красиво одягатися чи відпочивати, де хочеться самому, а не куди є путівка.
Усе це разом і підсовувало майже автоматично логіку "це ми винні, треба було сидіти тихо — були б ціліші". Зрештою, у реальності репресій як способу державного управління "сидіти тихо", аби не потрапити в поле зору держапарату, — це справді найефективніший спосіб перетривання. Особливо якщо врахувати, що в арсеналі цього самого держапарату існував метод, який безпомилково зв’язував по руках і ногах відчуттям провини у смерті чи злигоднях невинних. Ідеться про колективну відповідальність. Саме цей прийом начисто з самого початку відбивав охоту всерйоз виступати проти влади і ламав навіть найстійкіших —мало хто витримає тягар усвідомлення, що ти певною мірою є причиною нещасть близьких та друзів. Саме цей прийом допомагав тримати в покорі тисячі в’язнів концтаборів — чимало втеч не відбулося тільки тому, що потенційні втікачі були свідомі того, що їхнє звільнення прирече на смерть ще когось із товаришів недолі. І “совєти” почали його застосовувати відразу ж — у прямолінійній формі заручництва. Особливо часто практикували сімейне заручництво — сотні тисяч дружин “ворогів народу” і бійців національних рухів опору було ув’язнено просто за належність до “неправильної” сім’ї.
У результаті склався перверсійний неписаний договір із державою-терористом: У випадку "совка" один із базових пунктів звучав так: "ви виконуєте правила, не заглиблюючись у їхній зміст і потрібність, — ми вас не чіпаємо і дозволяємо виживати". Загалом, це одна з редакцій базової "угоди", яку пропонує насильник будь-де і будь-коли: роби, як я хочу, не втручайся — і буде тобі щастя, тобто просто відсутність чергової дози насилля. Або, у більш жорсткій і відвертій версії, "ви поводите себе комфортно для нас — а ми за це не влаштовуємо того жаху, через який ми вас уже протягли, щоби змусити до цієї угоди". Тобто ми не чинимо опору, а за це нам не влаштовують чергового Голодомору.
Тимчасом найкращим методом забезпечити собі відносно спокійне, не кажучи вже про комфорт, життя було стати одним із "мудрої партії". На крайняк, "примазатися" до оцих самих "великих братів". Що, загалом, логічно — адже єдиним правилом була воля тоталітарного "великого брата" з Москви. Будь-яка хитра схема виживання, перетривання могла бути у мент перетворена в ніщо внаслідок чергової постанови "мудрої партії". Отож слід було повсякчас щонайменше демонструвати лояльність. А це вимагало певного роду мімікрії. Анекдот про "коливався з лінією партії" — саме про це. Ще краще — у польському анекдоті про змію, яка може зламати собі хребет, якщо повзтиме вздовж лінії партії. Сміятися з цих анекдотів не конче випадає, позаяк вони — не про що інше, як асоціацію з насильником, намагання вичути його бажання саме зараз заради того, щоб забезпечити собі як мінімум спокійне життя, як максимум — життя взагалі.
Бо, наприклад, недостатнє розуміння "геніального вчення" могло мати наслідком не логічне в ситуації незнання чогось доучування, а ув'язнення чи й розстріл. У часах більш гуманітарних — проблеми з "органами". Як наслідок сформувався чіпкий логічний зв’язок: “Якщо я неідеальний — значить мене можна покарати”. А покарання могло включати широкий набір: від публічного “розбору” на партійних зборах до — у часи менш гуманітарні — чвертьстолітнього ув’язнення. Зворотній наслідок такої спадщини — прагнення у разі чого за всяку ціну довести власну “правильність” і відповідність усім правилам, аби лише уникнути покарання.
Зворотним боком усього описаного вище букету був як розвиток превентивно-упереджуючого уникання (отої самої тактики “не пхайся”), так і дистанціювання від усіх, здатних зайняти самостійну активну позицію, базовану на відрефлексованому “закону моралі у мені”. І вже не дай Боже, щоб хтось такий виріс у власній родині, адже міг мимоволі підставити всіх решту — тому і виховували методом муштри, заодно реплікуючи довколишню реальність.
Чому ж ми почали вибиратися з гримучої суміші усього описаного вище тільки тепер? Базовим для подолання таких речей є повернення собі відчуття безпеки і відновлення сенсу подій. І, як свідчить практика, немає кращої для цього оказії, ніж бачити твого ворога і насильника у ролі битого і караного тобою ж. Нашим ворогом і насильником є Росія — і зараз ми всі разом спостерігаємо, як її б'ють наші ж вояки. І дають нам сили потроху долати наслідки наших попередніх невдач.
09.02.2023