“Совок” недаремно іменували “великою зоною”: у зоні стати частиною адміністрації — один зі способів вижити. Отож чиновники на “великій зоні” були тим самим, чим наглядачі в “малій”.
Якщо “перекласти” драму Маргарити Орлеанської на колізії української історії, то відчитаємо і втому від процесів, і варіанти “монологу колонізатора” — мовляв, навіщо ці всі зусилля, “даваймо жити дружно”...
Критика складніша, ніж просто протиставлення “Європи” і “Росії” як цивілізації і не-цивілізації. Ідеться про критику Росії як квазі-Європи, Європи тільки за зовнішніми ознаками, яка насправді є чимось зовсім іншим.
Завдяки потужній інерції і механізмам реплікації поведінки постсовєтське виховання у своїй масі — це не стільки про соціалізацію, скільки про муштру як єдиний спосіб соціалізації.
Грекині в українській історичній белетристиці – персоніфікація не просто «солдата імперії», а саме того його варіанта, який мусить повністю пожертвувати власною особистістю задля тієї самої імперії.
А ще вони страшенно бояться. За себе. І ще більше за нас, дорослих і повних того досвіду та ідей, за малу частинку яких у роки їхньої молодості можна було щонайменше втратити роботу
Станом на даний момент багато хто внутрішньо “випав” у найбільш значущий чи найбільш звичний свій стан чи то в момент найсильнішої своєї травми і відчайдушно намагається “натягти сову на глобус”
