Історичним тлом повісті Івана Білика “Дикі білі коні”, першої частини його “скіфської трилогії”, є вторгнення перського царя Дарія І у Скіфію. Зрозуміло, з таким тлом логічно було б очікувати, що в центрі сенсів оповіді опиниться тема протистояння імперії — зрештою, її письменник чудово розкрив у “Похороні богів”. Правда, як і належить Біликові, він відразу занурює читача у праслов’янський світ, у результаті чого звідкись беруться жупани і велії князі, а боротьбу проти персів очолює не степовий владика Іданфірс, як це було за Геродотом, а древлянський жупан Боримисл — хоча в реальності перси навіть не дійшли до земель, які пізніше заселять древляни. Втім, нас цікавить тема смислів, “зашитих” у повісті, а не вишукування історичних “бліх”.
Замість того читач ледь не на перших сторінках зустрічає тему не так протистояння імперії з нацією, як комунікування двох імперій: Перської на зльоті — й Лідійської держави, уже загиблої. Першу представляє Дарій, другу — Крез, колишній цар Лідії, а тепер раб Дарія, успадкований ним від попередніх перських царів, починаючи від Кіра.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Білик відразу ж ставить Креза поза подіями — “ніхто й не згадував лідійського царя, лише питали в нього поради, маючи за улюбленця кумирів”, а він сам “знав усіх і пойменно, й хто чим дише й чим жиє, але нікого не звав на ім’я”. Втім, із самого початку Крез ловить себе на думці, що хоча намагається допомогти Дарієві порадами, мимохіть тішиться з недобрих передвість для походу. Дарій теж воліє довіряти не тому, що йому каже Крез, а тому, що виглядає більш вірогідним. Крез розкриває йому логіку своїх дій: “Коли ти візьмеш мечем і Скіфію... Більше не буде вільних людей на землі, й я стану таким, як усі”.
Це відкриття настільки дивує Дарія, що він просто сидить і дивиться на свого раба. Втім, у контексті останнього року війни цей епізод набирає ознак своєрідного пророцтва — якщо врахувати, що історичний Крез втратив царство внаслідок походу на Персію, тоді ще аж ніяк не світову імперію, а однією з основних мотивацій “глубінного народа” Росії є банальна заздрість до вільних і бажання компенсувати власну неволю. По суті, перед нами нагадування про те, що Росія підкорила численні племена і поставила їх собі на службу, діючи не тільки грубою силою, а й тонкою грою на самолюбстві, пропонуючи причетність до “великого” взамін тяжкої і тривалої боротьби. Таку логіку цілком підтверджує і відмова Креза власному синові легітимізувати боротьбу за свободу — Крезові достатньо причетності до реальної імперії.
Втім, було б надто великим спрощенням ототожнювати Перську імперію Білика з Росією у вузькому сенсі. Більш імовірно, йому йшлося про імперію як таку. У цьому плані дует Дарія і Креза — про складне переплетіння відносин підкорених і пануючих на рівні еліт. З одного боку — перверзійна вірність, замішана на бажанні, аби всі стали такими ж рабами імперії; з іншого — зачаєне бажання взнати начебто прихований секрет, вирвати те, що у підкореного виривається напівусвідомленим бажанням поразки.
Втім, пара Дарій і Крез — не найцікавіше в оповіді. Найцікавішою є тема синів, навколо яких закручена система образів і символів, переплетення яких і творить у результаті сюжет. Вона виринає вже на початку у списаному з Геродота сюжеті про персіянина Еобаза, який просить у царя відпустити зі служби хоча б одного сина: Дарій відповідає, що відпустить з війська усіх трьох синів — і таки відпускає, але мертвими.
Наступний виринає в оповіді Зопір, син начальника царської кінноти Багабухші (грецькою — Мегабіза). Він постає перед зором читача спотвореним, з відрізаними вухами і носом, при цьому безнадійно закоханим у дочку Дарія, царівну Парміс. З часом стає зрозуміло, що каліцтво Зопір завдав собі сам — під час облоги Вавилона він скалічив себе, у вигляді раба-втікача пробрався в обложене місто, розповів, що його таким чином за щось покарав Дарій — і за якийсь час впустив персів усередину. Фактично історія Зопіра — це тема самопожертви заради імперії. Імперія ж платить Зопіру новим завдання — його відправляють послом до скіфів з вимогою піддатися, “принести землю і воду”. З посольства він повертається живим, але спотвореним ще більше, ніж до того, — у сутичці зі степовими кіньми він позбувся ока, а обличчя перетворилося на криваве місиво.
Ще два сини — Мах, син Креза, і Нехо, племінник останнього єгипетського фараона. З ними обома все зрозуміло, це типові “сини окрадених батьків”. Між Крезом і Махом навіть розгортається боротьба на тему класичного сюжету — показна покора чи відкрите повстання. Пізніше Мах утікає до скіфів, разом з ними проходить усю скіфо-перську війну і врешті на березі Дунаю зустрічає Креза, якого, втікаючи, разом з пораненими і хворими кинув Дарій. Тут і відбувається символічне примирення батька та сина разом із не менш символічним прийняттям спадщини останнім.
З боку скіфів синів двоє — син полянського князя Рядивой і син-напівсирота древлянського жупана Боримисла Велеслав. Перший замалим не стає жертвою сіверського князя Люта Пугачича, який таким чином намагається змусити полянського князя виступити проти персів разом з усіма. Рятуючи своє життя і честь свого роду, він сам приводить частину полянського війська. Але це не рятує Радивоя — після смерті його батька великим князем обирають Боримисла.
Сам Боримисл є теж цікавим типом сина — це “блудний син”, хоч не зі своєї волі — ще дитиною його віддали у заложники в Єгипет. Звідти він утік після того, як Єгипет захопили перси. Над Дніпром, у полянських землях, він зламав ногу і, можливо, загинув би, якби не місцева дівчина Оленка, яка його вилікувала і допомогла сховатися. Між ними спалахує любов, Оленка вагітніє, Боримисл повертається додому, але за якийсь час повертається над Дніпро і забирає Оленку, яка вже народила сина. Попри спротив матері і знатного оточення, кожен з яких сподівається, що молодий правитель вибере саме його доньку, тож його внук буде правити (характерно — та ж проблема стосується і Дарія) країною. Зрештою Оленку зводять зі світу, а вже майже підлітка Велеслава батько нової жупаниці, по суті, викрадає — рятує його молодий дружинник Тимна, теж полянин, як і покійна мати Велеслава. Поки все те відбувається, Боримисл сивіє за одну ніч, довідавшись про пропажу сина.
Поки Тимна з Велеславом скитаються ріками і степами, на них полює невеликий загін персів. Згодом виявляється, що це і було посольство Зопіра, яке шукало дороги назад, до Дарія.
Кульмінація цього полювання — коли жупанич Велеслав і Тимна, вибравшись з ріки, наштовхуються на перський загін. Тут Тимна і викликає диких білих коней, чийого ватажка, Князя, він свого часу врятував і вигодував з кількагодинного лошати. Рятуючи свого добродійника, табун диких коней топче, змішує з землею ворога (Зопір — один із небегатьох, хто уціліли). Тут важливо розуміти, що біла масть коня — символ перемоги.
У книзі не бракує символічних сцен і діалогів, одначе момент, коли Тимна накликає на персів диких коней, — це суцільний символ. І він виразний — сини імперії вже програли. По суті, Білик якоюсь мірою візуалізує напівлегендарне, зафіксоване Геродотом попередження: якщо ви, перси, не злетите в небо як птахи, не зариєтеся в землю як кроти і не сховаєтеся в воді як жаби, то ми вб’ємо вас оцими стрілами.
Втім, цієї сцени до кінця не збагнути, якщо не спробувати зрозуміти, про що, все ж таки, ця вервечка синів з їхніми досвідами, пригодами і переплетіннями. Передусім вона про те, що у протиборстві з імперією завжди йдеться про майбутнє. І про те, що це майбутнє прямо залежить від вибору. Основні сини тут — Зопір, Велеслав і Мах. Син імперця, син вождя борців проти імперії і син окраденого батька.
Зопір — це класичний приклад вірної служби імперії. Настільки вірної, що не вагається навіть перед самокаліцтвом і підступом відносно тих, хто імперії протистоїть. Але його служба залишається не оціненою — Дарій тільки перед загрозою смерті згоджується виконати дане слово й віддати за Зопіра свою дочку Парміс.
З Велеславом дещо інша річ. Сам він — нащадок дещо сумнівної законності, позаяк його мати — дочка рибалки, що, зрозуміло, викликає незадоволення у знаті. Ймовірно, один із них, велій пан Батура, і доклався до передчасної смерті Оленки. У воєнній завірюсі він же намагається позбутися Велеслава — аби владу успадкував син від його рідної доньки, теперішньої дружини Боримисла, а отже його онук.
Втім, Велеслава рятує дружинник Тимна. Ззовні усе виглядає як таємниче зникнення, а потім чудовий порятунок жупанича разом із дружинником — фактично перед нами мотив втраченого і віднайденого коріння. Тут доречно зауважити, що й сам Боримисл свого часу був таким “втраченим і віднайденим” — провів десять років як заложник у Єгипті, звідки зрештою втік. При цьому він теж не був першочерговим претендентом на престол як наймолодший син із трьох. Певною мірою це апеляція до євангельського “камінь той, що його будівничі відкинули, — він наріжним став каменем”, — водночас тут добре проглядається тема епічного героя, який проходить випробування та зрештою стає справедливим володарем власного народу. Як Боримисл зі своєю одіссеєю заложництва, поверненням додому, порятунком та протистоянням стократно сильнішій імперії, так і його син з “непевним” походженням, зникненням і чудесним рятунком цілком надаються на героїв епосу.
Мах — це класичний син упокореного батька, який прагне відплатити ворогові і повсякчас наштовхується на опір власного батька. Але, парадоксально, він по-справжньому може рухатися далі, тільки прийнявши батьківську спадщину — що й відбувається на берегах Дунаю, коли Мах знаходить Креза серед полишених поранених і хворих. Сам Крез тільки після остаточного відкинення імперією стає здатний повернутися обличчям до власного сина і народу.
Втім, це ще не всі сини. Є у цій історії й не народжений син Дарія. У цьому єдиному випадку тема спадкоємства, як і у випадку інтриг навколо сина жупана, зав’язана на жінках. Дарій не бажає віддавати дочку за дружину підданому, хоч і найвірнішому, з тієї ж причини, з якої велій пан Батура всіляко намагається видати дочку за жупанича, а потім і жупана — цар чітко розуміє, що вельможам ідеться про вплив на трон, про те, чий внук правитиме імперією. Так знову виринає тема майбутнього. Причому майбутнього не простого, а в момент поразки імперії та формування нових держав. І тут випадає згадати, що “Дикі білі коні” з’явилися на світ наприкінці 1980-х — коли СРСР розпадався, не витримавши поразки в Афганістані, а на його руїнах от-от мали початися формуватися незалежні держави... А там уже можна і погратися в пошуки аналогій.
03.03.2023