Мабуть, знайдеться небагато таких, яким треба нагадувати сюжет легенди про євшан-зілля, яке приніс половецькому ханенкові, що змалку ріс при великокняжому дворі в Києві, співець. Це був таємний посланець від помираючого хана половців, який, відчуваючи наближення смерті, доручив доправити до нього сина. Зілля, яке співець приніс у нагрудній торбинці, було останнім аргументом, і розрахунок справдився — понюхавши зілля, ханенко негайно вирушив у зворотну дорогу.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Втім, оповідання Леоніда Мосендза — це не ще одне тлумачення старовинної легенди, яка в українському легендарії стала свого роду символом непереборної тяги до вітчизни. Це спроба автора прикинути, а що ж далі було з Отроком після того, як він повернувся у Степ і отримав батьківський спадок у вигляді титулу та влади великого хана.
Тут зразу варто додати примітку для знавців історії Степу загалом й історії половців зокрема — в оповіданні дика плутанина між ханами, їхньою послідовністю в часі та загалом у історичних подіях, навіть якщо орієнтуватися тільки на дані літописів. Втім, це оповідь не про історію, а про важливу тему української, а то й східноєвропейської минувшини — як насправді виглядає повернення до свого і чи можливе воно взагалі після фактичного зростання і формування особистості на чужині. Одна зі сторін класичної теми “співжиття з імперією”.
Оповідь починається з того, що Отрок приїжджає у степ в останні години життя батька і зразу ж після повернення приймає клятви вірності від кочової знаті. Далі він є свідком і учасником поховання батька, а після цього поводиться як стереотипний вождь кочовиків — нападає на Русь, у тому числі на Київ, виводить полон і далі за списком. Втім, перший великий похід зазнає невдачі, як і наступний. Зрештою Русь переходить у контрнаступ, і Отрок зі своєю ордою змушений утікати до моря. На першій же великій раді з’ясовується, що ряди знаті сильно поріділи. А ще на ній виступає один із ханів, Коб’як (який насправді жив суттєво пізніше за Атрака й був сучасником його сина Кончака, — О.І.), який оповідає про те, що половецькі боги забули про свій народ, а християнський Бог незрівнянно могутніший, доказом чого наводить могутність Русі. Під впливом виступу Коб’яка Отрок доходить висновку, що непогано було б половцям також прийняти християнство. Наступна частина оповідання — це опис тих змін, які відбулися з половцями після того, як вони стали християнами. Втім, Отрок, як слідує з сюжету оповідання, сприяв усім змінам з однією метою — перетворити степовиків на силу, яка могла б побороти Русь. Коли хан вирішив, що настав момент, він знову зібрав раду й описав картини давньої слави, яку непогано було б відродити, — і зустрівся з нехіттю одноплемінників, а навіть прямою критикою. Глибину прірви, яка пролягла між Отроком і його підданими, описано короткою прицільною фразою — “чужого, незрозумілого, навіть ворожого їм вістуна...” У відповідь Отрок хоче дати понюхати молодому ханенкові, який наважився на спротив, євшан — але той виявляється звичайним сіном. Самотній хан вирушає до моря, де відшукує тих половців, які свого часу не захотіли погодитися з християнізацією кочовиків і зберегли прадідівські звичаї. Але і тут не прийняли Отрока, звинувативши у тому, що його дії призвели до здрібніння половців, перетворення їх у фактично підданих Русі. Зрештою йому виносять смертний вирок і здійснюють його.
Перш ніж спробувати “розшифрувати” винятково складну в цьому випадку систему алюзій і метафор Мосендза, варто нагадати, що сам він належав не просто до Празької поетичної школи, а до її квінтесенції — так званої “вісниківської квадриги”. Ця четвірка, об’єднана, як видно з означення, навколо “Літературно-наукового вістника”, редактором якого був у міжвоєнний період Дмитро Донцов, фактично формувала естетику і філософію всього напрямку. І ця естетика була дуже своєрідна, якщо порівнювати з дотогочасними тенденціями. Насамперед вона була густо замішана на історії, з акцентом на тих періодах, коли Україна мала свою державність. Позаяк у домодерній історії України таким періодом повною мірою можна було назвати лише домонгольську Русь, то наслідком була значна увага, приділена саме цій епосі у творчості “пражан”. Досить згадати, що знамениті слова Маланюка про “хай же хижеє серце Росії половецькії пси роздеруть” взяті з поетичного диптиха під назвою “Варяги”. Власне образ цих останніх, у сенсі історичних норманів та вікінгів, “пражани” перетлумачили як втілення творчого духу, який перетворює варварство і хаос, що існували до них, у належний лад. Втім, Рюрик і компанія як зачинателі Русі були не єдиним втіленням ліричного героя “пражан” — вони тільки починали ряд, який хронологічно завершував “незнаний вояк” Ольжича. Усі ці героїчні втілення, точніше героїзовані тлумачення реальних історичних персонажів, об’єднує іпостась воїна, який силою свого духу перемагає ворогів.
Причому за логікою “пражан” коріння цієї сили — в національному дусі й вірності своїй традиції. Після досвіду боротьби за незалежність закономірно, що головним ворогом, якого мав би перемогти український герой, була Росія у всіх своїх ітераціях. Боротьбу з нею осмислювали у категоріях боротьби культури проти варварства і Заходу проти Сходу. Поминаючи очевидні орієнтальні нотки в цьому світогляді, слід зауважити, що в особистому досвіді багатьох “пражан” (надто тих, що пережили більшовицьке нашестя) асоціація східного сусіда України з варварством з’явилася б майже напевно. Втім, у контексті описаного дуалізму “пражани” послідовно демонстрували й осмислювали приналежність України до європейської цивілізації.
В описаному контексті вже не виглядає дивним — радше дуже особливим на тлі звичної нам логіки української історичної белетристики — представлення України як умовної “імперії”, якій власне протистоять половці, й боротьбу якій фактично програють. Тим паче не виглядає дивним, що роль імперії виконує Русь — не перше державне утворення на території України, але точно перше з тих, які прийнято вважати українськими в широкому популярному сенсі. У прочитанні “празької школи” Русь була не просто першою українською державністю, а проявом національного творчого духу, спрямованого на утвердження могутності і прояв вітальності українців як нації.
Втім, основне тут “зашифроване” місце — це все ж історія Отрока. Якщо тлумачити її у контексті протистояння імперії й нації (навіть не стільки нації, скільки конкретного представника її знаті), то може скластися цікава картина. Отож, пройдімося по “Євшану” ще раз.
Перша реакція Отрока — це загалом логічна реакція людини, яка віднайшла свою справжню ідентичність. Тут і прагнення довести “своїм”, що він таки їхній, і бажання відплатити “чужим” за, умовно, змарновані літа. Це друге бажання переслідує Отрока все життя. Але після повторної поразки на сцені з’являється Коб’як — за сюжетом не просто хан, а хан, який свого часу одружився з русинкою і під впливом дружини став симпатиком християнства з “прагматичною” орієнтацією, мовляв, Бог Русі сприяє їй більше, ніж боги половців своєму народові.
Отрок схиляється до думки Коб’яка й ухвалює фактично валленродівське рішення — прийняти християнство з метою стати такими ж потужними, як Русь, і врешті її здолати. Власне у моменті опису процесу християнізації степу і цивілізаційних змін, які вона несла, стає зрозуміло, що Мосендзові йдеться не про буквальність вихрещення чи зміни способу життя, а власне про опис процесу заміни власного духу, під чим розуміється традиція, спосіб життя, звичаї, віра та все те, що прийнято зараз називати “нематеріальною цінністю”, на чужий.
І результати цієї заміни видно у сцені ханської ради, а точніше у її кульмінації. Коли молодий ханенко відкрито виступає проти походу на Русь (мовляв, навіщо нам воювати з тими, з ким ми вже й так майже однакові за звичаєм), хан у відповідь намагається дати понюхати йому той самий євшан, який свого часу відкрив Отрокові його самого — виявляється, що колишнє чудодійне зілля стало сіном. Не випадково на сіно — адже це харч свійської худоби. Врешті Отрок вирушає над море, де ще кочують ті, хто свого часу не погодився з його планом, — і саме вони виносять йому вирок смерті та здійснюють його.
Власне у моменті перетворення євшану саме на сіно стає зрозуміло, про кого, найімовірніше, написав Мосендз своє оповідання — про українських політиків старшого на той час покоління. Їхній світогляд Дмитро Донцов називав не інакше, ніж “хуторянством”. Мосендз хоч і не був активним учасником громадського чи політичного життя, проте був представником свого покоління і співучасником його досвіду. А цей досвід і висновки з нього мали своїм наслідком зокрема гостру критику старшого покоління українських політиків, в тім числі за гадане угодовство і “хуторянство” щодо сильних світу цього.
Тож якщо спробувати перекласти Мосендзову алегорію на реалії його часу крізь призму поглядів його середовища, то вийде приблизно таке. Насамперед це люди, виховані у чужій, до того ж імперській культурі. Тема релігії й метаморфоз навколо неї служить свого роду позначкою місць, де йдеться саме про ідентичність. Пізніше ми ще довідаємося з тексту оповідання, що Отрок, мешкаючи в Києві, відвідував Богослужіння у Святій Софії як хлопчик-християнин.
Справді, досить часто “вивчення чужого” закінчувалося для молодих українців повною ініціацією в те “чуже”. Враховуючи цю обставину, можна припустити, що у Мосендза цього разу маємо, на відміну від традиційного прийому “дозволеної імперії”, — “дозволеного поневоленого”. А шифрувався цього разу письменник від своїх. Вочевидь, щоб не потрапити під перехресний вогонь земляків, які саме з’ясовували, хто винен у програші. Радше зрозуміла і причина шифрування — Мосендз намагався тонко натякнути на те, що Неру назвав “інтелігенцією, вихованою колонізатором”.
Раніше чи пізніше у такого “старшого”, попри виховання, наступає момент визнання власної ідентичності — власне це закодоване у темі запаху євшану. На хвилі відкриття себе і бажання стати врешті “своїм серед своїх” він поводиться як епічний герой, намагаючись “на характері” подолати історичних ворогів. Втім, після перших невдач перед ним постає логічне запитання “що робити”. І тут проявляє себе як “м’яка сила” у вигляді спадщини імперського виховання (Отрок підступає до мурів Києва зі змішаними почуттями, адже, як-не-як, це не тільки ворожа столиця, а й місто його юності), так і голос тих “ще старших”, які з різних причин стали лояльними громадянами імперії. Не випадково Мосендз демонструє два шляхи “звикання до імперії” — через освіту і через особисті зв’язки (у випадку сюжетного Коб’яка — дружину).
Далі на виконання валленродівського плану відбувається переймання, за сюжетом, християнської віри. Якщо перекласти на реалії покоління, яке передувало поколінню Мосендза, — ідеться про всі ті випадки, коли освіта в імперській системі призводила до повної чи часткової асиміляції. Це камінь у город передусім старої аристократії, нащадків козацької старшини, а також і тієї частини вже модерно освічених українців, які вибирали імперські ієрархії. Але також це і нагадування про те, що всі журналісти, адвокати, науковці й інші блискучі представники “старої” інтелігенції все ж залишалися в рамках імперської системи та ієрархії — і всі їхні здобутки відбулися в імперії. Вельми прикметно Мосендз описує процес цієї чи то політичної, чи то культурної асиміляції: “...здолала вже його не мечем, списом і стрілами, але силою свого бога, словом своїх навчителів і зручністю майстрів. І не відчував цього половецький народ, а радісно приймав усе дальші й дальші дари землі Руської...”
Момент істини настає саме коли Отрок дає понюхати молодому нахабі на раді євшан, який, як виявилося, непомітно перетворився на сіно. Власне це і є алегорією того, що у процесі неминучого для тактики валленродизму позірного перейняття культури і звичаїв свого ворога так само неминуче втрачаєш переконливість, коли доходить до зняття фальшивої шкури. Валленродом можна бути з особистого вибору — але ним не може бути вся нація. Остання мандрівка Отрока до непокірних, які свого часу і відкинули його хитромудрий план, розкриває символічну суть: “Ні, не самого нового бога боявся він. Боявся того, що з новим богом загубить половецьке плем’я свою стару душу...” Смерть Отрока — це не що інше, як остаточне визнання ним моральної поразки.
Здавалося б, ще один рядок критики старшого покоління, яке не вберегло державність. Та, мабуть, цього разу не тільки. Вочевидь, тут ще й полеміка з тими представниками українства (не тільки старшими, а й частково молодшими), які пропонували тактику валленродизму проти основної з тих імперій, яким доводилося протистояти тоді українцям, — а саме Російської. Враховуючи, що ризики такої тактики Мосендз демонструє на прикладі половців, що є прямими предками кримських татар, яких Москва останні два століття теж нищила всіма способами і які, попри все, збереглися, вибір алегоричного ряду виглядає доволі двозначним — втім, навряд чи Мосендз заглядав аж настільки глибоко...
21.01.2023