“Маруся Богуславка” чи “Катерина”: жінки в історичній белетристиці

Традиційно українка в українській же літературі асоціюється з покриткою Катериною, яка зрештою кидається в ополонку, залишивши сиротою народженого від офіцера-москаля сина. Сенс у цьому є, особливо з урахуванням того, що в українській літературі ХІХ століття назагал вистачає образів нещасних жінок — жертв обставин, узяти хоча б “Повію” Панаса Мирного чи “Дві московки” Івана Нечуя-Левицького. Але тут випускається з уваги одна обставина — основна маса таких творів присвячена соціальним обставинам у ситуації поступової зміни традиційного укладу життя на модерний. За цим обтічно-сухуватим терміном приховуються різкий злам звичного укладу життя, порушення певної рівноваги у суспільстві, які б’ють, зокрема, по жінках як менш захищених. Як наслідок — трагічних сюжетів навколо жінок стає аж занадто.

 

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

 

З історичною белетристикою все трохи інакше. Насамперед, дуже часто жіночі образи є персоніфікацією самого образу України, натомість основний антагоніст героїні у книзі виступає втіленням “дозволеної імперії” замість Москви. Втім, було б конспірологією вважати, що всі поголовно автори задумували такого роду алегорії і старанно прописували саме їх. Йдеться про дещо складніший взаємозв’язок, який стартує з факту, що за сюжетом умовна українська героїня зазвичай опиняється в очевидно слабшій позиції відносно представника когось із “дозволених імперій” і вимушена якось давати собі раду, намагаючись відстояти хоч щось у нерівних умовах і зазвичай на тлі бурхливих історичних подій.

 

Втім, фахівці знають: механізми імперського пригноблення і насилля за гендерною ознакою — подібні. І зворотно, подібні способи як виживання в умовах насилля, так і збереження себе в умовах імперського гніту. Це дає несподіваний ефект — історія стосунків героїні накладається на історію відносин України з Російською імперією у черговій її ітерації. А читач може, за великим рахунком, обирати — читати просто жіночу історію (хоча вона зазвичай кульгатиме з тої простої причини, що автори белетристики переважно чоловіки, і не кожен з них є добрим психологом) чи заглиблюватися у паралелі й алюзії до осмислення ситуації України у момент написання твору.

 

Попри весь драматизм базового сюжету — який зазвичай включає викрадення чи переслідування героїні чужинцем, погоні і втечі, складні компроміси, вимушені шлюби й інколи закінчується трагічно — переважно не йдеться про вимальовування ідеальної героїні. Хіба що в центрі сюжету все-таки герой-чоловік — тоді вже героїні відводиться роль об’єкта, на чиєму прикладі герой показує свій героїзм, визволяє, рятує і так далі. Саме цей варіант є, наприклад, у “Богуні” Соколовського (де Оксана ще й сильно нагадує місцями сенкевичівську Гелену Курцевичівну) чи “Думі про полковника Нечая” Теодора Микитина, та й загалом у більшості творів на теми Хмельниччини. Що не дивно, позаяк саме цей період у белетристиці — улюблений для описування “героїв геройських”.

 

Інша невелика група героїнь — сказати б, “самі собі пані”, які, незалежно від формального статусу, за сюжетом поводяться ґонорово і незалежно. Їх небагато: княгиня Романова у однойменному романі, Лисавета Гулевичівна у “Людоловах” Зінаїди Тулуб, Олена Стеткевичівна у “Дні гніву” Юрія Косача. На позір окремі автори були достатньо емансиповані — втім, це враження оманливе. Насправді якраз цей тип героїнь є свого роду моделлю “ідеальної українки”: за сюжетом вони зазвичай чи то борються за законне право своїх дітей на престол — як Романова, чи то присвячують себе справі національного відродження — як Лисавета, чи то свідомо підпорядковуються національній лояльності — як Стеткевичівна. Це свого роду ідеальні лицареси, на яких належить рівнятися. Від решти образів їх відрізняє практично повна асексуальність — біля них або немає чоловіків, або ті далеко, тож усі переживання зводяться до теми вірності далекому коханому або ж чоловік старий і немічний. Винятком з такого позиціонування “лицареси” є хіба що Мотря Кочубеївна у Лепкого та, як не дивно, Роксолана в Осипа Назарука.

 

У тих ситуаціях, де жіноча героїня однозначно в центрі сюжету, вона зазвичай має жіночу пару в ролі чи то такої самої героїні, чия сюжетна лінія розгортається паралельно, чи то подруги, чи то служниці-повірниці. У “Людоловах” Зінаїди Тулуб це Настя і Горпина, а на вищому щаблі — Лисавета Гулевичівна і пані Горленкова (до речі, з кримськотатарського боку теж є жіноча пара — Шафіге і Медже). У “Таємному послі” Малика — Златка-Адіке і Стеха.

 

Трапляється, що пара — іноземка. У “Євпраксії” Загребельного це німкеня Вільтруд, у “Борцях за правду” Кащенка — циганка Астара, у “Роксолані” Загребельного — єврейка Клара. Буває і так, що пара міжгенераційна — як у Лепкого, де взаємодіють Мотря Кочубеївна та її мати Любов Хведорівна, або у “Мальвах” Романа Іваничука, де є мати Марія і донька Соломія. 

 

За сюжетом зазвичай з’ясовується, що напарниця (лише коли вона не служниця) демонструє дещо іншу тактику поведінки, ніж “перша леді”. Так, у “Людоловах” Настя стає фавориткою, а згодом і дружиною султана, успішно вписуючись в імперську еліту, тоді як Горпина потрапляє у середовище татар, живе з ними їхнім життям і зрештою гине майже від руки свого колишнього чоловіка — козака Данила Коржа. Інші пари — це або дві різні моделі вписування в чужу або чужорідну еліту (або спроба зберегти себе, використовуючи можливості станової системи, як книжкова Лисавета Гулевичівна, чи навпаки намагання за всяку ціну вписатися у “вище товариство”, на що зрештою, просто не вистачає ресурсу, як у випадку пані Єлі), або дві різні трагедії — як у випадку Шафіге, яка залишається сама на попелищі після нападу козаків, чи Медже, яка взагалі гине в полоні.

 

Златка-Адіке і Стеха — це два варіанти переслідуваної ідентичності. Адіке постійно стає жертвою: починаючи з її викрадення в дитинстві й перетворення на туркеню за мовою і звичаями — і закінчуючи тривалим полоном у Кара-Мустафи. Й у круговерті нещасть їй постійно доводиться міняти ідентичність — чи то під прямою загрозою насилля, чи то, з часом, “приміряючи” одну за іншою в різних ситуаціях. Таким чином, вона по черзі є то болгаркою, то туркенею, то українкою. І навіть те, що зрештою все закінчується українською ідентичністю, не ретушує факту, що це наслідок обставин — адже вона переймає ідентичність коханого і майбутнього чоловіка. Натомість Стеха — це варіант жінки, яку намагаються зробити жертвою. Її двічі викрадають — обидва рази вона втікає, хоч і не без допомоги “своїх” чоловіків. Зрештою, їй (єдиній з героїнь роману) вдається асимілювати свого чоловіка — симптоматично, з огляду на час видання роману, що це росіянин, донський козак Роман Воїнов.

 

Втім, це не означає, що всі інші жіночі іпостасі — тільки варіації умовної “покритки Катерини”. Все складніше. Враховуючи, що досить часто драми українок розгортаються у протистоянні з мусульманським світом, то доречніше говорити не про “Катерину”, а радше про Марусю Богуславку. Ще один аргумент на користь того, щоб окремо згадати про умовну “невільницю” — ця іпостась трапляється, може, не найчастіше, але утрамбована у суспільній свідомості чи не гірше за умовну “покритку”. Воно й не дивно — бо умовна невільниця цілком надається на персоніфікацію знедоленої України. Підозрюю, що ця обставина теж неабияк долучилася до поширення теми ясиру.

 

Конфлікт навколо цієї фігури завжди закручується стандартно — від того, як вродлива полонянка потрапляє в сераль якогось багатого мусульманина, який пристрасно бажає зробити свіжу красуню своєю “здобиччю” майже у прямому сенсі. Сексуалізація в такому варіанті практично неминуча, і вона доходить свого апогею у момент умовної торгівлі. Тобто у момент, коли перед невільницею постає перспектива стати невільною коханкою свого власника — і вона починає використовувати свою привабливість, щоби, по суті, дорожче продати себе.

 

Тут і проявляється парадоксальна деталь — часом не стільки для себе безпосередньо, скільки “для України”: саме так поводиться, наприклад, Марина з кащенкового “Борці за правду”. Хоча частіше стараються таки “для себе” — так чинять практично у всіх трактуваннях Роксолана, Настя з “Людоловів” Тулуб і ще чимало інших.

 

Усе це виглядало б цілковитою відірваністю авторів від реалій. Невже незрозуміло, що бранка передусім дбатиме про себе? І невже складно подумати, а що заважає просто зґвалтувати героїню? Нахабство — далеко не завжди друге щастя. Якби, власне, не цей прихований персоніфікований сенс.

 

І ось тут власне випадає переключитися з буквального тлумачення на символічне. Якщо пам’ятати, що невільниця в таких сюжетах — підсвідома персоніфікація України, а умовний турок чи татарин — “дозволена імперія” внаслідок неможливості згадати Москву, то стає зрозуміло, що перед нами щось дуже близьке до обігрування сюжету про виторговування собі хоч шматочка свободи і самоправності у власній країні. В такому разі момент остаточного упокорення бранки через перетворення її в об’єкт для задоволення покривається з моментом остаточної втрати самостійності Україною. А вся оця описана вище “торгівля” — це алюзія не до чого іншого, як до більш і менш успішних спроб хоч якось захистити тили, зберегти на майбутнє можливість для самозбереження і відновлення.

 

 

03.12.2022