Ситуація навколо відзначення завершення Другої світової війни в Європі і “сакральної” дати “9 мая” у Верховній Раді є яскравим підтвердженням принципу, описаного у Книзі Вихід — перехід Мертвого моря ще не робить з народу націю. Попереду — похід пустелею, під час якого очікують не тільки очевидні нестатки і напади ворогів, а й внутрішні процеси та суперечки, які тільки і спроможні зрештою викристалізувати націю.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху (коаліція “Реанімаційний пакет реформ”)
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Імперський, російського ґатунку, сенс тхне від дати 9 травня, починаючи від появи саме цієї дати.
Цю російську особливість найкраще спіймав Едвард Ридз-Смігли в апокрифічній фразі: “З німцями ми тратимо свободу, з росіянами — душу”. Справді, західні держави у своїх колоніях ніколи не вимагали від підкорених тубільців ставати такими, як вони, — їх цікавило лише питання, чи належно у мізках підкореної спільноти прошито логіку підпорядкованості “великим білим людям”, а поза тим ”Захід є Захід, Схід є Схід”. Але для Росії тотальне знищення культурного поля підкореної нації, за винятком хіба кічових “народних ансамблів пєсні і пляски”, і заміна його своїм — це питання принципове.
І “9 мая” — просто-таки еталонний зразок такого підходу.
Це стає очевидно, якщо подивитись на історію підписання Акта про капітуляцію. Спочатку його підписали у французькому Реймсі. Підпис від СРСР поставив генерал-майор Іван Суслопаров на свій страх і ризик, позаяк санкція з Москви на той час ще не надійшла. Сталіну, втім, уперлося підписати капітуляцію саме в Берліні, тому всім учасникам церемонії довелося відбути подорож до Берліна, аби 8 травня 1945 року о 23:00 підписати ще один Акт, після набуття чинності якого війна у Європі закінчилася остаточно. На момент підписання Акта в Москві уже було 9 травня — і в результаті весь “Союз нєрушимий”, з Україною включно, відзначав “Дєнь Пабєди” 9 числа.
Звісно, питання тут аж ніяк не в прагненні до точності й шанобливості до часових поясів. Ключові тут імперські претензії Москви, цього разу в чингісханівському стилі — “до останнього моря”.
І саме цей принцип “останнього моря” пояснює, чому сам автор “Великої Перемоги”, тобто Сталін, її не відзначав і, тим більше, не святкував. Він мав на це дуже конкретні причини, одна з яких випливала з самої суті радянської держави. З того факту, що СРСР був цілковито ідеократичною системою, спрямованою на втілення ідеальної візії, яка на практиці вкрай погано стикувалася не те що з умовною демократією і вільним ринком, а й з людською психологією. Як очевидний наслідок — насильство у різних формах було одним із базових способів підтримувати СРСР у цілісному і функціональному стані, про що першим написав Ніколай Бєрдяєв.
З тієї ж причини після Другої світової війни теоретичні праці українських підпільників і їхні інформаційні зусилля стали об’єктом особливо ретельних пошуків радянськими карателями — бо максимально відверто показували ту ж істину.
Серед перших аналітиків очевидно насильницького характеру СРСР був і останній Головний командир УПА Василь Кук, який до війни хоч і не встиг завершити юридичну європейську освіту, володів методологією і широким світоглядом. Кук присвятив цій темі трактат із назвою “Колгоспне рабство”. У другій половині ХХ століття цю тезу повторили чимало центральноєвропейських та українських інтелектуалів, балтійських та інших — зокрема і російських — дисидентів.
Ще до початку Другої світової війни насильство СРСР зробило будь-яку альтернативу бажаною. Масові здачі в німецький полон радянських солдатів і урочисті зустрічі Вермахту — один із доказів того. Нічого дивуватися, що будь-яка інша некомуністична країна була раєм на землі для громадян “країни Рад”. Єдиним варіантом для СРСР забезпечити собі тривале існування було позбавити своїх громадян свідчення того, що альтернатива існує. Це означало — захопити весь світ.
Це був практичний відповідник марксівського “пророцтва” про торжество ідей комунізму у всьому світі.
Й аби втілити це пророцтво та заодно гарантувати СРСР від розпаду, Сталін розіграв карту німецького реваншизму після Першої світової війни. Він посприяв тому, аби Гітлер таки виграв вибори 1932 року, звелівши лідеру німецької компартії Ернсту Тельману піти на блокування з НСДАП — за що той розплатився життям, загинувши у Бухенвальді. Гітлер, як і розраховував Сталін, розпочав велику війну. Чого Сталін не врахував — це що Гітлер може напасти і на нього, особливо при наявності спільного кордону й інформації про концентрацію радянських військ на цьому кордоні. Усі деталі цього плану відтворив та проаналізував Віктор Суворов.
З огляду на такі плани, війна, завершена на кордонах Східної Європи та частини Німеччини, була поразкою. І вся повоєнна політика СРСР була спрямована на те, щоб цю поразку відіграти — про що можна прочитати у книгах Олега Гордієвського й Ендрю Крістофера “КГБ” та Владіміра Буковского “Московский процес”.
Навіть якщо відкинути усю цю філософію і спуститися на рівень Центрально-Східної Європи, підстав саме святкувати, саме перемогу і саме 9 травня більше не стає.
Країнам Центрально-Східної Європи, до яких належить Україна, не випадає “святкувати Перемогу” саме 9 травня ще й тому, що для регіону війна ніяк не закінчилася — партизанська війна проти комунізму тривала в Україні, Польщі, країнах Балтії, на Балканах...
Паралельно “визволителі” проводили інтенсивну совєтизацію, яка включала масові репресії, утиски (якщо не пряме знищення) еліт, одержавлення всієї економіки, колективізацію села, переслідування Церкви і далі за списком. Протягом сорока років Центрально-Східна Європа була нічим іншим, як плацдармом для ймовірного наступу на Захід, а в складі радянського контингенту у Східній Німеччині була ядерна зброя, готова у разі наказу з Москви спопелити пів Європи, щоб розчистити шлях “освободітєлям” у версії 2.0.
Як не глянь — типово імперська логіка, імперська за своєю природою настільки, що їй байдуже, чи то Україна, чи Німеччина, чи взагалі весь “колективний Захід”.
Бо коли доходило до міжнаціональних та міжнародних відносин, то “Велику Перемогу” та гігантські жертви (велика частина з яких була наслідком не так зусиль Вермахту та каральних органів Третього Райху, як абсолютно нелюдяної тактики СРСР) використовували як індульгенцію.
Логіка була дуже проста: ми воювали проти нацизму — отже якщо ти проти нас, то ти — нацист. Такою маніпуляцією сплутували ноги і національним визвольним рухам, надто українському та балтійським, і політичним противникам СРСР — наприклад, так компрометували Теодора Оберлендера й українську еміграцію у США та Канаді.
СРСР, а потім і Росія через емоційний тиск кількістю жертв і фактом боротьби саме проти Гітлера змушували колективний Захід грати на своєму полі. Якоюсь мірою виходило, що навіть не треба було бути жертвою російської сили, аби стати жертвою “втрати душі” під російським тиском.
А “втрата душі” — винятково поживне середовище для численних непроговорених тригерів і замовчаних трагедій. Саме їх Росія і плодила по всьому світу — на кшталт масових зґвалтувань німкень, чи радянського терору у повоєнній Східній Європі, чи людоловства під маркою “репатріації” по всій Європі. Таким чином закриваючи шлях до проговорення дуже багатьох складних питань історії Європи у ході Другої світової війни — бо немає кращого поля для маніпуляцій, ніж зачаєний і непроговорений біль.
Зрештою, сама ідея “Великої Перемоги” дуже російська. Насамперед, у її центрі стоїть велика ідея, заради якої нічого не шкода і можна все. Ланцюжок простий і послідовний — спочатку “государь-самодєржец” у Московському царстві, потім тріада “самодєржавіє-провославіє-народность” у Російській імперії, потім “світова революція” у ранньому СРСР, потім суміш “Великої Перемоги” і звичайного російського шовінізму, остаточно реанімованого на офіційному рівні знаменитим сталінським тостом “за великий російський народ”, виголошеним на бенкеті у Кремлі з нагоди перемоги — у СРСР повоєнному.
На всіх етапах ця ідея цілком ірраціональна — в тому сенсі, що її оголошено неможливою для осягнення розумом. Всі посили базуються на емоційних механізмах — віра, прагнення до перемоги, ненависть до ворога, сум за жертвами тощо. Цінність окремо взятої людини визначається її місцем відносно перемоги, причому ця уявна шкала не знає півтонів — людина може бути або героєм, причому за найвищою мірою, або зрадником, причому бездонної ницості. У першому випадку їй належиться всяка пошана, яка, щоправда, вкрай рідко конвертується у достойні умови життя і належне ставлення на щодень, у другому — максимально жорстоке покарання.
І на цьому етапі добре видно принципове маніхейство цієї схеми, яке робить її частиною передусім російської культури. Насамперед, наскрізною ідеєю цієї схеми є протистояння абсолютного зла в образі “фашистів” і абсолютного добра. Останнім є, річ ясна, Росія як переможниця цього абсолютного зла. І поруч із цим співіснує ідея про ницість усього матеріального на противагу чистому і духовному — у цьому сенсі міфологія про перемогу є спадкоємицею у прямій лінії усієї “толстоєвщини” з її драмами високодуховних нібито людей серед бруду і маргінесу.
У цій парадигмі поєднання факту убогого існування, на яке СРСР прирік більшість ветеранів, включно з орденоносними, разом з філіппіками “світу чистогана”, який “підігрує нацистам”, було абсолютно щире. А враховуючи неминучу репутаційну смерть, яка очікувала тих відважних, які сміли поставити під питання пропихувану СРСР і Росією візію, стає складно забути тлумачення характеристичного для російської культури монізму: “говори як я — або помри”.
І в межах СРСР він був продовженням (станом на 1960-ті уже цілком дискредитованих і просто невідповідних реаліям) ідеалів довоєнного СРСР з його світовою революцією, боротьбою з “куркулями” та “попами” (хоча не те, що в 1960-х, а вже у 1940-х обох категорій в СРСР не існувало як класу), тотальним колективізмом та всією рештою. Фактично, “перемога” була новим втіленням більшовизму як політичної релігії — з тими ж самими невід’ємними характеристиками.
На цьому тлі навіть набирає певної логіки план росіян провести “празднованія Пабєди” у Маріуполі — на кістках убитих ними ж мирних громадян України, на кістках спалених штучними газовими вибухами з “Солнцепека”, на кістках заморених голодом і спрагою дітей, на місці, де жили вивезені ними на Сахаліни та Сибіри українські громадяни, на кістках роздавлених склепіннями “Азовсталі”, які впали під ударами російських бомб, поранених. З точки зору маніхейської культури, це не що інше, як масове вивільнення “чистої” душі з нікчемної фізичної оболонки, яка самим своїм існуванням тягне в пекло.
Але саме з цих міркувань Україні абсолютно не випадає “святкувати Перемогу”.
Ніби зумисне, щоб ще більше підкреслити зловісну спадкоємність, у Харкові загинув колишній в’язень Аушвіцу Борис Романченко, а в Маріуполі — Ванда Об’єдкова, яка пережила нацистську окупацію. Уже на рівні офіційних заяв лунають порівняння — росіяни за два місяці вбили у Маріуполі вдвічі більше мирних мешканців, ніж нацисти у тому ж Маріуполі за два роки окупації.
Виникає питання — а навіщо Україні весь цей гримучий сплав політичного лицемірства, імперських комплексів і світоглядного маніхейства? Мабуть, абсолютно ні на що.
Надто — що не буде перебільшенням — коли, вибираючи дату і формат відзначення кінця Другої світової війни в Європі, ми вибираємо цивілізацію. Причому не на рівні формату, а на рівні способу мислення.
Залишається одне питання — а чому тоді Президент та солідна частина українських парламентарів так чіпко тримаються за цей фетиш?
Залишається констатувати факт, що колоніальна інерція — явище настільки сильне, що з окремих товаришів його не здатні вибити навіть ворожі ракети, які прилітають прямісінько по українських містах.
08.05.2022