Якщо є якийсь момент, який я категорично не люблю у спілкуванні з будь-ким, — то це саме той, коли тебе просять розповісти, “а як саме тортурували в’язнів”. Час від часу таке трапляється і з журналістами, і з відвідувачами музею, де працюю, і просто з випадковими співбесідниками. Гадаю, мій досвід ніяк не оригінальний.
До того ж кожного-кожнісінького року на річницю Голодомору неодмінно хтось згадає про людожерство або якусь особливо жахливу історію чи то загибелі, чи то віднайдення слідів. Останнього року особливо поширилися розповіді про полювання на дітей у часи Голодомору і трагедії вагітних, які не пережили голоду разом зі своїми ненародженими дітьми. Беручи ширше — яку б національну трагедію не обговорювали, обов’язково знайдеться хтось, хто розкаже про щось на кшталт розпорених животів.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
На цьому тлі округлення числа жертв до максимуму не мало б дивувати. Втім, фігуранти скандалу навколо Музею-меморіалу Голодомору здивувати таки зуміли — вони підняли кількість жертв до страхітливих десяти з половиною мільйонів, з цього 9,1 млн у межах Української Соціалістичною Радянської Республіки та ще 1,4 млн на Північному Кавказі. Фахівці вже виявили чимало очевидних фальсифікацій у наведених аргументах, пройшлися і по сумнівних методиках підрахунку, і по перипетіях з організацією судової експертизи, яка то все і «з’ясувала», навели аргументи, чому таке перебільшення вигідне Москві. Втім, проблема не тільки у цьому — якщо бути точним, це предметна частина проблеми, з якою краще розбиратися вузьким фахівцям.
Проблема у тому, що на глибинному рівні рухає не тільки фігурантами скандалу, а й усіма іншими любителями великих цифр — включно з любов’ю перетворювати міти на байки шляхом нав’язливого запевнення, що ось так воно і було, аби лише міт містив якусь символічну і криваву заразом подробицю на кшталт розстріляного з’їзду кобзарів чи подвійного розстрілу одною кулею в Сандормосі. Це “щось” загальніше і конкретним випадком аж ніяк не обмежується.
Втім, уся ця історія парадоксально вельми наочно висвітлила один дуже непривабливий наслідок того ж таки Голодомору — а беручи ширше, всього комплексу геноцидних дій, спрямованих проти українців як самоусвідомленої етнокультурної спільноти. Я недаремно почала з побутових сюжетів, які можуть “наздогнати” чи то дослідника трагедії (не тільки українців, а й будь-якої іншої спільноти “в Украйні і не в Украйні сущу”), чи то просто достатньо чутливу і вразливу людину. Бо у світлі того, що варто проговорити і що, здається, ще не проговорював ніхто, автори цифри “десять мільйонів жертв Голодомору” аж ніяк не оригінальні. Вони мають численних побратимів і посестер — відомих і невідомих творців міфів про “81 млн українців” у 1931 році, про розстріляних за відмову складати іспит російською студентів, про потоплені у болоті тисячі українських дівчаток і т. д.
Кадр з фільму "Ціна правди" (історія містера Джонса)
Нескладно зауважити, що вся ця міфологія, а також сплески інтересу до подробиць масових убивств мають кілька спільних рис. Перша з них — тяжіння до великих цифр. Друга — цифри ці здебільшого акцентуються на жінках і дітях, причому саме у контексті дітонародження — то ми слухаємо про заморених голодом вагітних, то про те, що нещасних дівчат топили, “щоб не було кому народжувати бандерівців”. Третя риса — натуралізація у вигляді прецизійної точності термінології, якою окреслюють спосіб убивства. Кількість прецедентів на різних рівнях (від суто приватного і до публічного, інколи й офіційного) практично містить версію про чиюсь змову чи то божевілля — навіть масове божевілля так себе не проявляє. Ідеться, отже, про певного роду комплекс.
Хоча на його поверхні лежить звичайна собі рекомпенсація відбитого емоційного чуття. Відбитого як зусиллями тоталітарних спецслужб, так і з метою вберегти власну психіку від божевілля довколишнього жаху і заодно зберегти необхідний для виживання ресурс. Цю рекомпенсацію Оксана Забужко влучно назвала “розбещеністю насиллям”, коли трагедія визнається трагедією тільки за умови великих цифр. Бажано мільйонів. І з усіма деталями, бажано наймоторошнішими.
Цю страхітливо дивовижну розбещеність наздоганяє посколоніальний комплекс неповноцінності, який диктує переплюнути всіх ще й у цьому. Адже цей комплекс цікавить суто зовнішнє, те, чим можна похвалитися на весь світ, а якщо можна зробити так, щоб воно, дослівно, “лізло в очі”, — взагалі прекрасно. Адже масове емоційне отупіння, первісно сформоване як захисна реакція на терористичну реальність, не дає змоги вчасно спинитися і не дозволяє відчути момент, коли хтонічний жах перетворюється на кіношний горор.
Кадр з фільму "Голод-33"
А коли маємо конкуренцію постколоніальних мартирологій, яка є звичною справою у Центральній Європі загалом, то підганяє ще й страх програти цю уявну боротьбу — хоча ніхто, цілком ніхто не може сказати, а що ж таке страшне станеться та й чи взагалі доречно говорити про бажання виграшу в такому сумнівному ділі. І саме звідси виростає нарощування страхітливих цифр за всяку ціну. Адже не йдеться про встановлення істини чи документацію злочинів. Йдеться про виграш у “licytacji ofiar” в координатах інерції боротьби за “місце під сонцем”. І переважно боротьби між такими ж бездержавними чи постколоніальними народами. А об’єктивно з цього має користь лише імперія: з одного боку, вона може зекономити сили на підтримку постколоніальних комплексів, а особливо комплексу меншовартості відносно неї самої; з іншого — вона спритно уникає називання речей своїми іменами, що неминуче на рівні конкретних речей і сутностей означає аргументоване звинувачення імперії у вчинених нею злочинах. Вже не кажучи про те, що це чудова нагода для демонстрації всьому світові гаданої неспроможності постколоніальних народів і держав.
Крім того, нікуди не щезає страх. Це звучить парадоксально — який страх може керувати людьми, які наче навмисно роздряпують рану великими кількостями і страхітливими подробицями? Але тут варто придивитися уважніше на рівні самого визначення геноциду. Так-от, геноцид вважається геноцидом, якщо було доведено намір умисно знищити всю або частину групи людей за фактом приналежності до цієї групи — расової, етнічної, національної, релігійної.
Кажучи ще коротше і страшніше, геноцид є знищенням “за те, що існуєш”. Знищенням безвинних. А це те, де зустрічаємо подвійну і напрочуд суголосну заборону з боку як права — національного та міжнародного, так і світових релігій. У християнстві невинне вбивство навіть ОДНІЄЇ людини є злочином, який волає про помсту до неба, — отже, не потребує посередництва ще когось. Бог і тільки Бог має право і силу судити злочинця за Його міркою — і про це написано у катехизмі, в тій частині, яку визнають усі християнські конфесії. В ісламі прописано ще виразніше: “Якщо хтось уб’є душу не як помсту за душу й не як помсту за нечестя на землі, то це прирівнюється до вбивства всіх людей”.
Кадр з фільму "Гіркі жнива"
Звідки така одностайність? І звідки ця виняткова категоричність у питанні зумисного безпричинного вбивства, яке не потребує посередників перед Богом і навіть у одиничному випадку зразу ж прирівнюється до масового, отже, тягне за собою незмірно сильніше покарання? Само собою вона свідчить про те, що йдеться про щось ключове для людини як такої незалежно від релігійних переконань чи національного походження. Насамперед — про запобіжник від самознищення виду.
Але є і ще одне. Це дія травми. А травмує не вбивство само собою, не кількість убитих — травмує безглуздість убивства і передусім власна нездатність запобігти тому, що відбувається. Саме момент усвідомлення власного безсилля і стає моментом зламу. Це саме той момент, у який треба повернутися при пропрацьовуванні травми і якого так уникає людська психіка — як з міркувань страху пройти ще раз через жах, хай уже тільки уявний, так і через марнославство (смерть у геноциді зазвичай нітрохи не героїчна і часто огидна у всіх відношеннях). Найвідоміший приклад такого мовчання — це уникання теми пережитого свідками Голодомору, які на той час були дітьми чи дорослими.
Й ось тут лежить момент, чому любителів великих цифр так цікавлять саме цифри і способи вбивства, а не сама суть. Ні, не тому, що всі вони — потенційні пацієнти доктора Фройда. А саме тому, що вони, з одного боку, бояться, а з іншого — прагнуть викричати свій біль. Кількість жертв і подробиць убивств — це не про прихований садизм (хоча на рівні персональному може бути і це — тяжко передбачити, що спустить пружину у глибоко прихованій і дуже чорній стороні людської особистості), це насправді про біль.
Причому це не просто про біль — а про біль, помножений мовчанням. Ряд дослідників, серед них Джудіт Герман та Анн Шульценберґер, відзначають — непроговорена травма поглиблюється, поширюється на наступні покоління, деформує вже їхню поведінку, “збиває фокус” і так далі — цей список можна продовжувати. А паралельно і непомітно вбиває навички комунікації — у першу чергу, зрозуміло, комунікації про тяжкі пережиття. У цьому контексті заведено звертати увагу перш за все на розрив ланцюжка традиції і досвіду — що справді відбувається і дійсно є небезпечним для перетривання спільноти. Але насправді все складніше — переважно досвід хоч так, хоч сяк зберігається, якщо тільки геноцид не є настільки всеосяжним і розтягнутим у часі, що закінчується справдешньою в усіх сенсах загибеллю спільноти — чого у нашому випадку все ж не сталося, а ось вміння комунікувати між собою і назовні про болісний досвід втрачається начисто. У поєднанні з посттоталітарною інфантилізацією ми отримуємо класичну істерику — а якщо автор істерики опинився на достатньо високій посаді, яка передбачає керівні функції, то ця істерика ще й імперативна. Що ми і спостерігаємо. І вона сягає зразу до найглибших і найстрашніших пластів — звідси і беруться сюжети про людоїдство, загибель дітей і вагітних, цікавість до методів катувань та інший “трешак”, який змушує лякатися не те що представників спільнот, які не мали чогось подібного у своєму колективному досвіді, а й ту частину спільноти, яку “не зачепило”. У нашому випадку — галичани з волиняками трохи лякаються.
Кадр з анімаційного фільму "Голодний дух"
Й от ці пласти — вони не тільки про глибину болю чи про таємні перверзії на рівні персональному. Чи не основний їхній прояв — розмови про долю дітей та вагітних жінок. Обидві групи справді є найвразливішими в умовах масового знищення, і їхня смерть сприймається особливо болісно — що й перетворило саму по собі загибель жінок і дітей на символ геноциду. Грає роль також лінія християнських символів, пропечатана практично у кожного європейця через знайомий сюжет про царя Ірода, який начебто віддав наказ убити всіх дітей, народжених у Вифлеємі.
Але тут є ще один момент — діти і вагітні жінки є наочним, намацальним втіленням відтворення спільноти. Систематичне вбивання їх — або ж вилучення дітей — практично гарантує знищення спільноти. Отож акцент на їхній долі є нічим іншим, як пошуком способу висловити найжахливішу суть геноциду і найбільший страх, який залишається постраждалій спільноті — страх пропасти. В умовах дискомунікації як наслідку замовчування травми під загрозою репресій цей пошук виливається у “жахавички” через страхітливі оповіді або через гіперболізацію злочину панівного режиму. Які, до речі, тільки посилюють травму, бо от де-де, а в цьому випадку вже точно нічого не зробиш — жах уже відбувся майже сто років тому і вже нічим зарадити об’єктивно неможливо. І, зрозуміло, насильник, який у нашому випадку “може повторить”, чудово цим користується, а “нормальна ненормальність” усього описаного вище комплексу де-факто знімає з порядку денного дискусію про те, є чи ні агентами Росії любителі грандіозних дат. Бо переважно вони є тими, хто не відає, що творить.
Пам'ятник жертвам Голодомору у Карагайли (Казахстан)
Наостанок зазначимо, що українці не є оригінальними у цьому комплексі. Щось подібне може наздогнати кожну спільноту, яка має досвід тривалого життя у пригнобленому стані й одночасно досвід майже одномоментної насильницької смерті, свідченням чого є ряд випадків надемоційної інтерпретації національної мартирології у частини наших сусідів.
30.12.2021