“Дорога на Асмару”: Піррова перемога імперії

“Дорога на Асмару” — порівняно свіжа книга, надто на тлі текстів, які зазвичай аналізую. За жанром її навряд чи віднесеш до белетристики — це сплав автобіографічного роману, детективу, психологічної прози, та й то, мабуть, не повний перелік. У сюжеті під одним дахом об’єдналося дві, на перший погляд, мало сумісні теми: історія військового перекладача у складі радянського контингенту в Ефіопії 1980-х і водночас оповідь про вже цілком сучасного молодого хлопця, який, раптом виявивши, що не все в його минулому так просто, як він думав, шукає своє справжнє походження.

 

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

 

Обидва ці сюжети організаційно “вміщаються” у два розділи. Перший читається як розтягнутий у часі опис буднів виконавців “інтернаціонального обов’язку”. Другий за своїм ритмом нагадує крещендо — там пришвидшуються всі події та сюжети.

 

А їх кілька. Основні — це сюжети пошуку, адже впродовж усієї книги двоє шукають. Старший, він же головний герой, несамохіть спостерігаючи за трагедією голодної Ефіопії, поступово добирається до усвідомлення трагедії вбивства голодом власного народу. Уже на рівні спостережень у першому розділі проскакують асоціації з напівзабутими спогадами його власної рідні. Дорогою йому трапляються тлумачники: українка з Канади, італійська та швейцарська медсестри, яким фаховий лікарський вишкіл підказує — відбувається щось не те. У другій частині сюжет голоду “зривається у крещендо” — у бібліотеці, де цей головний герой, військовий перекладач Андрій Волинський, досліджує праці про вплив голоду на суспільство, йому несподівано відкривається вся сутність упокорення голодом, суть того, що розгортається на його очах і про що йому сигналізували як родинні спогади, так і випадкові попутниці та попутники.

 

Другий — киянин, молодий архітектор Микита, шукає справжнього свого батька, правду про якого сказала на смертному ложі мати. Поступово проходить по всіх можливих гілках і докопується до правди: його батько — не офіцер "бєзопасності" росіянин, а українець, імовірно вбитий за опосередкованого сприяння цього ж росіянина, якого Микита все життя вважав справжнім батьком.

 

І третя лінія — це лінія жінки. Дружини одного, коханої іншого та матері третього, наймолодшого. Власне, якби не вона, то лінії всіх трьох чоловіків ніколи б не зійшлися так міцно, і фактично вона запустила ланцюг рішень, дій і вчинків, які зрештою призводять до парадоксального фіналу — коли, знищивши справжнього батька хлопця, якого виховує як свого сина, чекіст-росіянин зрештою рятує цього свого-не-свого сина.

 

Власне оця колізія з батьківством, материнством, втраченим і віднайденим походженням і визначає взаємну позицію та її сенси усіх чотирьох героїв. Голод у Ефіопії та реальність передреволюційного Києва — тільки тло.

 

Перш ніж розглядати взаємні позиції героїв, варто відмітити два характерні моменти. Насамперед, усі пошуки починаються абсолютно природно: вони “виростають” чи то зі спостережень навколишньої реальності — як у випадку Андрія, чи то з бажання прояснити обставини недомовленого матір’ю — як у випадку Микити. Друга значуща деталь — це професії обох шукачів. Один перекладач, інший архітектор. Обидві професії — це про образ, про відчитування і передачу, просто інструменти різні: в одного — слово, в іншого — будівельні матеріали.

 

Яскраво виражений “росіянин” у сенсі не так етнічному, як соціально-політичному, один — і це полковник Нефьодов. Він характерний уже тим, що перебуває на ієрархічно вищій сходинці щодо інших — своєї дружини, перекладача Андрія, решти працівників “Допомоги”, навіть відносно начебто незалежних ефіопів, у чиїй державі перебуває на правах союзника. Друге — у ньому ані нотки карикатурності, позірної жорстокості, емоційної ненависті чи інших рис, яких зазвичай надають представникові колонізатора у текстах на колоніальну тему. Це дуже самодостатній, розумний і проникливий персонаж. Гідний ворог, так би мовити.

 

Де проявляється його “російськість” у значенні імперськості? Звісно, у відносинах із рештою. І тут прикметно: всі, кого ми бачимо у тексті в тісній взаємодії з Нефьодовим з позиції нижчого в ієрархії як офіційно, так і неофіційно, — всі українці. Його дружина Ірина, перекладач Андрій. Зрештою, його власний син росте не в Москві, а в столиці України — і просто внаслідок проживання у незалежній країні виростає нехай не класичним свідомим українцем, але принаймні свідомим відокремленості України від Росії.

 

Момент істини настає на епізоді з п'яними сповідями головного антигероя. Його устами у книгу вводиться порівняння: Ефіопія й Еритрея — та Росія й Україна. І ось "вони вже є частиною іншого світу, і тут нічого не вдієш". Це він про Галичину — але поступово межа, де "нічого не вдієш", розширюється і на решту "старої України" несвідомо навіть для нього самого.

 

На наступному віражі в адресу тих же галичан з уст п’яного Нефьодова летить: "А ще, погорда-с..., О-о, яка погорда..." У сенсі буквальному — це про Галичину. У сенсі філософському — про всю "стару Україну".

 

І все б нічого, але людина, якій він це все висловлює, — теж українець, як і ті не в міру, на думку колонізатора, гордовиті галичани. Але цей українець — із тих, які пережили Голодомор, штучний голод (як і той, який ефіопські комуністи влаштували еритрейцям — теж “майже ефіопам”). Тут варто нагадати ще кілька аналогій: як і в Росії свого часу, в Ефіопії комуністи захопили владу в колишній імперії, яка теж мала у своєму складі непокірні народи.

 

По суті, у цій півсторінці — квінтесенція ставлення імперської еліти до українців. Якщо українець упокорений голодом і репресіями — отже він безпечний, його можна не соромитися, можна нехтувати його почуттями, трактувати як завгодно. Його можна послати в іншу країну воювати як прямо (не забудьмо, що водночас із голодом у Ефіопії триває війна в Афганістані), так і гібридно за інтереси своєї імперії — і він ще й вважатиме це непоганим шансом. Він безпечний, це головне. Але якщо українець тільки переможений у бою, але не упокорений приниженням і повним безсиллям, тоді це все ще ворог. Українець перестає бути для імперії ворогом тільки в одному випадку — якщо перестає бути собою. Саме цим пояснюється очевидний парадокс: людина з еліти ГБ у 1980-х, коли, здається, всіх давно підкорили, замучили, перестріляли, заморили, спалили — а однак муляє.

 

І тут дуже прикметні дві деталі: у тому ж таки “п’яному монолозі” Андрій прохоплюється про те, що його рід отримав прізвище за селом, де мешкали, — а це ознака шляхти. Одна з. Це дуже прикметна ознака імперії — не просто знищити, а спідлити саме еліту підкорених народів, зробити з неї блазнів для себе самих. І тому виглядає дуже невипадковою ще одна деталь: Андрій гине, найімовірніше, стараннями Нефьодова, незабаром після моменту усвідомлення суті Голодомору — на тлі голоду в Ефіопії і власних студій у бібліотеці. Виглядає як практика фізичного знищення імперією всіх тих, хто усвідомлював її сутність, — особливо, коли вони перебували у зоні доступності імперії.

 

Й у момент загибелі Андрія наступає справжній час Ірини. Якщо подивитися на її життя “сферично у вакуумі”, на якийсь час абстрагувавшись від української та совєтської конкретики, то картина буде більш-менш наступною: дівчина із, за імперськими координатами, провінції одружується з високопоставленим “солдатом імперії”. Пізніше заводить коханця з-поміж співвітчизників, згодом у неї народжується син, причому тільки вона і знає, хто справжній батько. Тимчасом чи то сп’янілий від щастя, чи то радше задоволений самим фактом наявності когось, кого можна виховати як свого сина (тим паче, що справжній батько мертвий і не впімнеться за своє), наш “солдат імперії” виховує дитину як власну. А хлопець росте з глибокою прив’язаністю до матері — що часто буває і в реальності. Зрештою, саме слова, а ще більше поведінка матері перед смертю спонукає сина вивідати, чи все так гладко у минулому і батьків, і його самого. Ці пошуки виводять на приголомшливий висновок: батько йому не батько, справжній батько — зовсім інша людина з числа підлеглого народу.

 

Якщо все це вбудувати у конкретику реалій національних взаємовідносин українців і росіян, то у фіналі нас очікуватиме вельми цікавий парадокс. Тут важливо пам’ятати, що дуже часто долю поневоленої нації розглядають у вигляді алегорії до долі жінки, не згадуючи вже, що саму Україну узвичаїлося представляти у жіночій іпостасі. Що відбувається в такому випадку? А виходить на яв алегорія до молодшого покоління українців. Воно, виховане первісно в імперській чи то постімперській парадигмі, привчене до позиції “молодшого” і залежного, все одно поступово відкриває для себе справжню картину і поволі починає розуміти, хто є хто і чому все діється так, як діється. Причому навіть несвідомо, просто внаслідок об’єктивного перебігу подій; і немала заслуга в цьому — власне особистих зв’язків між підкореними у тій їх частині, яка невидима жодному колонізаторові.

 

І завадити цьому процесові хитрий, розумний, цинічний “володар життя” Нефьодов абсолютно не в стані. Отож, ця історія — про Піррову перемогу. Головний герой, нащадок чудом уцілілих у 1933-му, знаходить і усвідомлює правду. Син головного героя знаходить правду про своє походження. Те, що хотіли приховати, вилазить нагору і кричить. А Нефьодов — це втілення імперії: могутньої, цинічної, жорстокої. І приреченої на поразку самими обставинами.

 

 

 

15.10.2022