Коли ти на четверту ніч війни (першу, яку проведеш без біганини у бомбосховище) засинаєш у власному ліжку і навіть помита, бо досі просто було страшно сходити в душ (а раптом за цей час щось прилетить), таки засинаєш — то розраховуєш на сон без сновидінь. Але у сні ти несподівано бачиш Симона Петлюру — задоволеного, ніби він таки розгромив більшовицькі війська ще тоді, сто років тому.
Олеся Ісаюк, PhD
Львів, Україна
Я не є прихильницею Петлюри. Загалом не секрет, що серед українців ставлення до Симона Петлюри, при всіх його заслугах, не завжди однозначне, а вже в Галичині своє зробив стереотип, що “Петлюра віддав нас полякам”. Що ж, у Польщі не всі сприймають навіть Пілсудського, а в Німеччині — Бісмарка.
Але попри всі ці колізії, Петлюра — символ. Символ першої української незалежності, зламаної більшовицьким наступом, методи якого зараз повторює Путін. Тієї незалежності, за яку червоний Кремль помстився українцям Голодомором, за яку боролися проти більшовицького СРСР і яку відновлювали перед дулами нацистських танків бандерівці, за яку переслідували дисидентів і яку захищають зараз на вулицях Києва, Харкова, Маріуполя, Одеси, Чернігова, Сум та інших українських міст.
Сон, звичайно, аж ніяк не може бути предметом аналізу з боку історика. Але якщо цей сон — на тлі маси збігів із попередньою історією та її локальними й персональними символами, то починаєш розуміти, що перед тобою свого роду колективне підсвідоме за принципом “воскресають лише там, де є могили”. Могил в Україні за минуле століття не бракує — попередня ітерація Російської імперії вбивала українську культуру й історію разом з її носіями всіма методами і способами. І зараз, у черговій ітерації “з москвинами тану”, як співається у стрілецькій маршовій пісні, виглядає, відбувається заміщення давно мертвого імперського наративу — національним українським.
Загалом не є секретом, що формування імперського наративу, відомого як “радянський”, стало можливим тільки після “зачистки” суспільства не тільки від прихильників національного наративу, а й від свідків його активності. Не випадково розквіт міфу “великої перемоги” як найбільш значущого і видимого елемента радянського міфу припав на 1970–1980-ті, коли більшість активних учасників Другої світової були або покійні, або максимально залежні від оточуючих через стан здоров’я, а молодше покоління, поголовно народжене в Радянському Союзі, отримало від старшого покоління пам’ять про власне безсилля перед насильством з боку Москви — і “не висовуйся” як основне правило життя.
Також очевидно, що тримався він значним чином “на багнетах”, точніше, на страху репресій. І як тільки репресивна машина наказала довго жити, а в Україні виросло покоління, народжене під час Незалежності (як мінімум, наприкінці 1980-х), тут же почалося повернення до власного історичного міфу. Внаслідок постколоніального синдрому він досить часто набував гротескних форм на кшталт відомих мемів про “золото Полуботка” чи “князя Гатила”, але навіть за спокійних часів було добре видно, що, як кажуть поляки, nie tędy droga.
Остаточно це стало зрозуміло після 2014 року, а ось із перших днів актуальної війни стихійне відтворення національного історичного міфу полізло, як-то кажуть, всіма дірками. Насамперед варто відзначити факт, що головну роль відіграє армія. Взагалі-то так і має бути під час війни, але в українському випадку армія перебрала на себе не тільки управлінські ланцюжки і постачання, а й купу цивільних функцій — ще й опинилася у центрі процесів стрімкої самоорганізації цивільних. Велика кількість цивільних якщо не записалася у Тероборону, то збирається у патрулі — або просто сільські дядьки йдуть відловлювати московських “срочніків” полями. По суті, вся Україна перетворилася на армію.
І це не дивно: насамперед національний міф українців базується на образі козаччини — спільноти вільних озброєних людей. Козаки фактично створили ранньомодерну українську державність під офіційною назвою Військо Запорозьке. У ХХ столітті цей прийом був повторений ще двічі. Спочатку це зробили Українські січові стрільці у 1914 році, об’єднавши фахівців багатьох цивільних професій — юристів, науковців, урядовців, письменників, журналістів та інших, а у 1918 році фактично сформувавши державність. Через покоління Українська повстанська армія створила фактично альтернативну офіційному тоталітаризму систему, спрямовану на здобуття української незалежності, яка включала в себе армію, сили правопорядку, парламент, дипломатичні представництва, економічну систему, культурну сферу. За це насправді УПА і стала об’єктом шаленої очорнюючої пропаганди — на відміну від просто забуття, яке чекало цивільних урядовців Української Народної Республіки та “легального сектора” на Західній Україні. І зараз фактично українці займаються тим, що відтворюють власний організаційний патерн, який виринає десь із колективного несвідомого, яке всі ці роки більш чи менш вдало відтворювалося у національній міфології та автостереотипах.
Тимчасом питання не тільки у патерні “народу-війська”, а й у тому, що всі три кола української історії, згадані у попередньому абзаці, виразно проявляються з перших днів російсько-української війни на рівні символів, локацій та дій учасників.
Насамперед, перша зупинка російських військ відбулася у п’ятницю біля містечка Конотоп на Сумщині. Це місцевість, де 1659 року український гетьман Іван Виговський у союзі з поляками та кримськими татарами розгромив московські війська. Битва під Конотопом стала однією з небагатьох, де Москва втратила більшу частину своєї важкої кінноти, у якій на той час служила тільки вища знать. Відповідно, такі бойові втрати означали фактично фізичне винищення еліти. Як зауважила моя приятелька, “гетьман Виговський на тім світі чманіє від дежавю”.
У середу, 2 березня, ситуація набула ще яскравіших паралелей. Вранці цього дня окупант поставив містян та мера міста Артура Семеніхіна перед вибором — здатися або бути розстріляними артилерією на кшталт Харкова, який знищують уже три доби. Громада після обговорення відмовилася здаватися — тут майже дослівна аналогія з весною 1659 року, коли конотопці відхилили пропозицію здатися московського воєводи князя Григорія Трубецького і вибрали облогу, з якої їх звільнила перемога гетьмана Виговського.
Ще у понеділок повторилася інша знакова асоціація — російські танки зупинили на рубежах Глухова та Батурина. Обидва міста свого часу були резиденціями українських гетьманів, причому Батурин був брутально знищений московськими військами у листопаді 1708 року і став для українців символом московського насильства і національної поразки.
При тому вельми характерними є назви напрямків ведення бойових дій, вживані в офіційних зведеннях, які потім транслюються у соціальних мережах, — Слобожанщина, Таврійський, Сіверський. Усе це історичні назви регіонів України. У практиці СРСР надавали перевагу суто географічній орієнтації відносно імперського центру — Санкт-Петербурга та Москви відповідно.
Особливо ж прикметною є поведінка звичайних українців у центральних та східних районах країни. Практично з перших днів звичайні селяни і містяни об’єднуються у локальні пошукові загони і розшукують поодиноких російських солдатів. При зустрічі їх часто вбивають сокирами чи ножами, що вже породило мем “Росіянину в Україні краще зразу шукати українських військових чи хоч Тероборону — бо цивільні в полон не беруть”. Така практика, на перший погляд, відсилає до численних повстань — козацьких та гайдамаччини 1768 року.
Але ще більшою мірою це відсилає до того, у якому стані українське суспільство стало частиною Російської імперії. У склад Російської імперії тогочасні українці потрапили з Гетьманщини, яка успадкувала від Речі Посполитої ідею і практику громадянського самоврядування. Сама Річ Посполита базувалася на принципі “нічого про нас без нас”, який, втім, стосувався не лише шляхти — в результаті у всіх соціальних станах сформувалися і перекочували у Гетьманщину практики, як зараз можна казати, горизонтальної організації на основі спільних цінностей: сейми у випадку шляхти, самоврядування у випадку міст, збори і сходи у випадку селян. Річ Посполита і Гетьманщина, попри стереотипи, також не знала кріпацтва у його російській редакції, при якій селяни були фактично потомственними рабами. У Гетьманщині інституції горизонтальної організації стали ще сильніші, позаяк базувалися на організації козацтва не тільки як війська, а й як соціальної страти — староства і воєводства замінили сотні та полки.
Отож численні патрулі на місцях, сцени громадських допитів спійманих російських солдатів, як у випадку Сумщини, самоорганізація з метою відлову росіян, а також практика громадського покарання мародерів через прив’язування до стовпа (яка ніби натякає на так звану “стовпову смерть”, коли винного прив’язували до стовпа і забивали киями) апелює у першу чергу саме до таких, здавалося б, давно забутих практик. Втім, ці патерни пережили двісті років перебування у стані російської колонії та геноцид, об’єктом якого стали українці у 30-х роках ХХ століття. Не в останню чергу тому, що стали об’єктом потужного ресентименту, котрий усі двісті років виконував роль свого роду “вузлика на пам’ять” і нагадував про власну різницю порівняно з прийшлими росіянами.
У ХХ столітті Україна пережила дві війни за незалежність проти Росії: першу у 1917–1921 роках, коли довелося відбиватися від агресії більшовицької Росії; другу в 1942–1961 роках — вона набула форми тривалої партизанської війни, яку з українського боку вела Українська повстанська армія, почавши її як збройний спротив нацистам, а в 1944 році, після повторного приходу радянських військ на Західну Україну, обернула зброю проти старого нового ворога. Останні сутички відбулися навесні 1961 року на Поділлі.
Партизанська війна УПА присутня хіба інерцією жартів на тему фігури Степана Бандери, що, очевидно, є наслідком браку тригерів у вигляді географічних прив’язок і тактики боротьби — все ж сучасна війна не є партизанською ні за формою, ні за суттю. Слід також зауважити, що зусиллями виконавців політики декомунізації більшість символічних пов’язань саме з епохою “бандерівців” виявилися надбанням загального мейнстріму — так вітання “Слава Україні” стало загальновійськовим, а “Зродились ми великої години...” стало загальновійськовим гімном. Хоча, з іншого боку, поява на бордах детальних рекомендацій, куди саме мають піти росіяни і ким вони є, сильно нагадує прийом повстанської пропаганди, відомий як “парканова пропаганда”, коли наступаючу на Волині взимку-навесні 1944 року Червону армію зустріли величезні написи на парканах із закликами обернути зброю проти комісарів і партії.
Натомість Визвольні змагання, як в Україні прийнято називати війну 1917–1921 років, позначилися кількома важливими символічними моментами. Насамперед скидається на те, що факт битви за Київ, у результаті якої столицю вдалося відстояти (попри радянську спадщину самої фрази “Битва за Київ”, яка сама по собі апелює до оборони міста перед нацистами у 1941 році), відсилає все ж таки до оборони столиці взимку 1918 року. Характерно, що один із боїв актуальної війни, коли росіяни намагалися прорватися до Києва протягом останніх днів, відбувся біля станції Крути — попередній в українській історії бій під Крутами у січні 1918 року закінчився доволі успішною спробою затримати ворога і виграти час, але загалу українців запам’ятався масовим розстрілом кількадесяти оборонців.
Втім, у контексті війни 1917–1921 років значно важливішим є Харків, який наприкінці 1917-го став осідком першого радянського уряду України і таким чином виявився опорною точкою більшовицької агресії проти нашої країни. Ймовірно, що і цього разу агресор мав на Харків схожі плани, але насправді все відбулося не так — місто вчинило успішний опір і зараз стало жертвою варварських обстрілів. У 1918 році обстрілів зазнав Київ. Фактично у контексті війни 1917–1921 років (точніше, найбільш символічного для українців її початкового періоду з грудня 1917-го до весни 1918-го) можна сказати, що цього разу Україна переграла все на свою користь, хоч і дорогою ціною.
Прикметно, що ці алюзії поширилися і на європейські сюжети. Почалося, здається, зі слів британського військового міністра про "можемо повторити" у контексті Кримської війни. Тепер британські газети пишуть про "тонку синьо-жовту лінію". Популярна назва добровольців з усього світу, які прибувають в Україну, “інтернаціональні бригади”, апелює до аналогічної назви загонів добровольців під час Громадянської війни в Іспанії 1936–1939 років. Варто відзначити, що змінилася і поведінка Німеччини, на яку значною мірою впливало старанно культивоване почуття провини за злочини нацизму, які російська пропаганда систематично замикала на собі, фактично “викручуючи руки” Німеччині й не дозволяючи тій повною мірою усвідомити, що йдеться про провину перед ким завгодно, але не перед реінкарнацією тоталітарного сталінізму.
Якщо це не помста історії, то що?... Втім, жодної містики тут немає — просто каталізоване війною остаточне заміщення імперського наративу національним.
08.03.2022