Се країна без гальм, тому тут завше мусиш пиняти на себе. Мусиш зважати на інших, але пиняти на себе, бо інші можуть на тебе не зважити.
Тут однією із ключових причин смертності є транспортні аварії, себто ДТП. А причиною цих самих ДТП є сприйняття всіх правил як умовних, необов’язкових до використання саме вами. То для всіх інших. Для лохів. А ми й так все знаємо, без цих ваших правил. Тому рятівна паличка цього народу – се молоточок, котрим потрібно розбивати вікно для аварійного виходу. Це аптечка та вогнегасник в салоні авта. І як завше трапляється у всім вітчизнянім транспорті, молоточок, сей життєво необхідний предмет, хтось неодмінно стирив. Цілком навіть ймовірно, що стирив саме той чи та, кому він одного разу дуже би знадобився, бо ДТП тут трапляються частіш, ніж дощі, тому ніколи не відаєш, під що цього разу втрапиш. Тож якщо стирив молоточок – готуйся. Чуєш, тук-тук? Відкривай, скотиняко, карма стукає у віконечко. В твоє віконечко. МОЛОТОЧКОМ!
Тому в найвідповідальніший момент, коли потяг під назвою У-країна втрапляє в аварію та іде під укіс, комусь неодмінно доводиться вибивати скло іншим способом, ранячи руки, ноги та інші частини тіла. Замість того, аби просто хтось не цупив молоточка. Замість того, аби не ставити машиністами мудаків, котрі не мають ліцензії на керування не те що поїздами, їм ніхто не видав би дозволу навіть на водіння дитячого візка. Хіба би погрожували краденим молоточком.
Таким стоп-краном для цієї країни є революції. Коли владі вкотре зриває дах – доводиться у відповідь зривати стоп-кран та вибивати молоточком скло. Проте люд завше тягне до останнього, сподіваючись на якесь чудо. Доводить до того моменту, коли можливість, аби все закінчилося без жертв, давно проминула. Тягне до останнього, аби не тягнути стоп-кран чи дізнатися в останню мить, що молоточок стирили. До моменту, коли потяг вже злетів з рейок і на всіх парах мчить у паркан чи кювет. Або на сусідню колію, де якраз їде зустрічний потяг. От тоді з’являються відчайдухи й зривають стоп-кран, і вибивають вікна, витягають за барки ідіота-машиніста та допомагають пораненим, попри власні травми. Шукають чим загасити пожежу, бо вогнегасники не працюють, і чим протерти рани, бо в аптечках закінчилось все необхідне.
Либонь, ся країна навмисне тягне до останнього, аби продукувати героїв. Аби мати ким пишатися й на кого рівнятися. Сама чинить дурниці, аби діяти по-геройськи, відповідаючи на власні ж виклики і власні провтики, жертвує найкращими, аби не карати кожного ідіота, котрий спокушається на молоточок. Сама забуває, де розклала свою таємну зброю – граблі, забуває їх і на колії власного шляху, після чого неодмінно іде під укіс.
Робити все це аж ніяк не обов’язково. Ба більше – цього робити не варто. Просто достатньо не обирати машиністами ідіотів, не перти в наступ на власні та чужі граблі, вчити змалечку, коли та як потрібно зривати стоп-кран. Постійно мати під рукою аптечку. І не красти молоточків. Чуєш, не красти, бо потім так ними боляче настукають.
Але злодії молоточків масово пруть у владу, аби накрасти собі не тільки молоточків, а й вагонів та бусів. Аби продавати весь цей транспорт уже без молоточків (хіба з молотка), щоби потім ніяк не вдавалося спинити потяг чи вибратись із нього. Аби як під укіс – то усі.
31.05.2017