Ся країна завше видавалася необов'язковою, такою, що не мала відбутися. Багато ворогів не вірили навіть в саму можливість її існування. Багато з них досі не може змиритися з її незалежністю, власне, вона сама нерідко має щодо цього сумніви.
Є у ній щось засадничо казкове, міфічне, ірраціональне, героїчне, надумане, нереальне. Щось, що робить її якоюсь далекою та відстороненою, задуманою, на своїй хвилі. Попри все це вона таки існує.
Проте справжність не робить її обов'язковою, бо вона далеко не завше виконує взяті на себе обов'язки. Партнери, у відповідь, так само нехтують своїми, ніби ввічливо переходять в цій грі на зрозумілу їй мову. Справжні знавці етикету, що й казати.
Але ся країна не ображається, бо вона сама ні до чого не зобов'язує: ні любити її, ні ненавидіти. Вона залишає за кожним вибір. Хоча й вибирати вона так само не змушує. Як і не примушує виконувати навіть ті обов'язки, котрі прописані в Конституції. Тут ніхто нікому нічого не винен, хоча з половина її мешканців, а заодно і сама країна, по вуха в боргах. Можливо, власне, саме через це і в боргах.
Од цього всього її легко покидають, не відчуваючи перед нею жодного почуття вини чи, звісно, обов'язку. Проте невдовзі зачинають страшенно сумувати, бо ж полишають її заради тих країн, де, крім прав, — не менш зобов'язань. Обов'язкових до виконання. Тоді ностальгують за своїм рідним домом. За всім в нім залишенім, а головне — за необов'язковістю.
Ще донедавна її багато в чому можна було би назвати однією із найлібертаріанськіших держав світу. Величезний простір, де закони умовні, а все, що неумовне, — це точно не закон. Воля-воленька. Крутися, як зможеш. А не зможеш, ну, то не зможеш. Ніхто тебе не заставить.
Тут умовні всі правила: од законів до правил дорожнього руху, од футбольних до виборчих. Тому тут на дорогах гине більше люду, ніж на війні. Тому найкраще тут заробляти на законах під час виборів. Тому війна тут виглядає якоюсь ні до чого не зобов'язуючою, особливо так здається політикам.
Ця Мекка піратства й дешевого інтернету, таного мобільного зв'язку та розквіту тіньового бізнесу. Тут так багато дерев, що тіні би вистачило на всіх. Як і вистачило би халатів на усіх халатних. Прикметно, правда, що найохочіше ліси пиляє тіньовий бізнес і ніхто йому поки що не може зашкодити.
Бо все це сприймається як ознака свободи. Свобода вибору, коли ти сам собі пан. Хоча свобода ся умовна, бо за кожну із цих «свобод», якщо перейти комусь не тому дорогу, якщо переїхати комусь не тому ногу, то можна позбутися волі.
Проте ся країна вирішила змінитися. Перейти на правила, котрі існують в цивілізованім світі. Вирішила прикрити свою піратську радіостанцію й стати офіційним мовником. Для того потрібна ліцензія, котру можна здобути, виконавши ряд зобов'язань. Обов'язкових до виконання.
Серед умов основним пунктом є не втрата всіх переваг чи то «переваг» піратства, нереґульованої мережі, дешевого зв'язку, халяви, а передовсім розірвання суспільного договору, символом котрого могли б стати три мавпочки із затканими ротами, вухами та закритими очима. Сей «корупційний консенсус» є найбільш незобов'язливим. Дає змогу верхам та низам грати в гру, де кожне показує пальцем на інше.
Тому руйнування відбувається, але вкрай неохоче. Зі сподіванням, що все це ненадовго. Що люд перебіситься, Захід забуде чи відступиться. Врешті, що усім вигідніше жити так, а не інакше. Тому інституції для боротьби з корупцією створюються, але державна машина їх дії та запити не сприймає серйозно. Не розглядає як щось, що обов'язкове до виконання.
Правда, все потрохи рухається. Однак виконавців бере страх, чи, бува, не ця необов'язковість і цей «корупційний консенсус» тримали всі ці роки країну вкупі? Чи не вони зробили справжньою, попри всю її ірреальність й нарочитість? Чи знайдеться те, що замінить їх, ставши підвалинами, новою базою? Ця необов'язковість єднала й допомагала вижити в найскладніші часи. Ці ексцеси виконавців, переходи і втечі. Але вбивала будь-який шанс на поступ й довела до війни.
Сей болючий похід від «свободи вседозволеного» до свободи. Від права на необов'язковість до прав і обов'язків. Він покаже, чи країна та люди справді готові змінитись. Відповідати за слово та дію.
В будь-якім випадку старої країни більше не буде. Можливо, колись покоління ностальгуватимуть не за ковбасою по 2,20, а дешевим зв'язком і доступним інетом, піратськими фільмами та «корупційним консенсусом». За необов'язковою Україною. Залишилось для цього кожному побороти її у собі.
24.01.2017