Наступальна країна

 

У цій країні часто вітають одні одних «з наступаючим!» Хоч мова ніби й про празники, але йдеться очевидно про важливу національну стратегію. Вона в цього народу наступальна. І йде сей милий люд гонорово та певно кожних празників і кожних буднів в атаку! В атаку на граблі.

 

Тож і вітання се «з наступаючим» означає не що інше, як те, що і цих свят людність візьметься за свій святий обов’язок – дбайливо повторювати минулі помилки, мов сакральний ритуал.

 

Через таку любов до граблів тут приходять до влади ті, хто вміє не тільки на них танцювати, а й заграбастати ними якнайбільше народних багатств. Це, правда, не вберігає їх од священного ритуалу, тому називають кожних прийдешніх владарів тут наступниками. Вони неодмінно наступлять на ті ж граблі, що і їх попередники. Вони ніби кішки з собаками. Наступники ненавидять і звинувачують попередників у тім, що ті не попередили їх, що доведеться наступати на граблі. Попередники ненавидять наступників за те, що тепер ті на їхньому місці й виконують замість них ритуал.

 

Ця наступальна стратегія постійно приземлює народ. Тільки хто почне ширяти в мріях, тільки візьметься робити розгін, аби досягнути висот, як неодмінно натрапить на граблі, котрі дбайливо розклав як не сам, то сусіди, й гепне на землю. Приземлиться.

 

Од цього така глибока потреба заритися в землю, аби споріднитися з нею. Це вітчизняна форма самозаглиблення та самоаналізу. А ще самокопАння чи то самокОпання. Садо-мазохізму, себто форми мазохізму із отриманням насолоди від болю з поміччю садових інструментів. Спроба відволіктися од болючих мрій, клин-клином, так би мовити.

 

Тут при вступі у владу президенту, керівникам уряду та парламенту мали би вручати по золотих граблях.

 

Оте «з наступаючим!» – воно ще натякає на передчуття. Історія сього народу така, що постійно доводиться чекати якоїсь жорстокості. Всі покоління жили як не в війну, то в голод. Формувались як не під впливом тоталітарних років, то в тяжких 90-их.

 

Тож народ тут живе в постійному передчутті, що от-от щось має трапитись, себто наступити. Передчуття те недобре, навіть лихе. А коли нічого врешті-решт не стається, то людність сама переходить у наступ. Обкладає все граблями, аби відмежувати себе од ворогів. Так мітить територію й загороджує її від суперників. Тим самим чинить перешкоди й собі. Але це вторинне, тому бар’єри набувають тут сакрального змісту, бо здається, що се обереги од ворогів. Що ті не захочуть з цим усім панькатися та наводити порядок.

 

Тому міста в цій країні такі захаращені та непривітні. Переповнені всіма цими підвищеннями, сходами, бордюрами, наземними та підземними переходами, нереального нахилу пандусами, вибоїнами на дорогах чи то вибоїнами замість доріг. Тому тут така сильна школа стрибунів із жердиною, бігунів із бар’єрами та паралімпійців, бо тут кожнісінький день – се вже тренування.

 

Більшість уже не уявляє свого життя без перешкод. Їм здається, що життя не має права бути легким. Безбар’єрність викликає підозри й змушує збиватися на манівці. Тому Європу тут люблять на словах, а на діях відгороджуються од неї, як можуть.

 

Тут старші покоління дбайливо передають молодшим свої граблі. Прививають до аграрно-танцювального ритуалу болючу любов із самого малечку. Коли десь у світі бачите, що таке маленьке, а вже лізе на граблі, то можете не сумніватися – дитя українське.

 

Проте за мирні роки після 90-их виросло покоління, котре шукає легких шляхів. Котре не потребує граблів, аби здобувати досвід. Тому або намагаються змінювати правила тут, або покидають країну, бо не бачать сенсу обкладати себе граблями і ходити мінними полями, котрими «убезпечують» себе інші. Од того конфлікт цінностей і конфлікт поколінь. Рустикальна приземленість проти мрійливості.

 

Болі країни завше знаходять відповіді в діях найкращих її дочок й синів народу. Часом у мистецтві, часом у філософії, часом у винаходах та проривах. В цій країна кожен мусить нести свою важку ношу. Власне, для багатьох життя в ній – ноша, котру не можуть здолати. З нею ще й доводиться перестрибувати всі перешкоди. Лише місцеві конструктори, котрі знають, як воно – жити в такій країні, могли створити таке диво техніки, як літак із найбільшою підіймальною силою, який зветься "Мрією". Летючий пам’ятник боротьбі з тягарями й приземленістю, що дарує шанс.

 

 

25.04.2017