Ніщо не може сказати так багато про історію міста, як його старі знимки. Як і ніщо не може сказати про нього так мало. Старі фото дають простір для фантазії, перед тим загнавши її в тісні рамки цієї самої світлини. А потім не можеш не думати про те, що зосталося там, за кадром, за тими самими рамками? Який момент упустив фотоґраф? Що виявилося для нього недостатньо важливим, аби втрапити в поле зору об’єктива? Що залишилося поза марґінесами й не стало частиною історії? Відчуваєш недомовленість як одну з основ мистецтва фотоґрафії, котрої навіть панорамна зйомка та коптери поки не в змозі остаточно нівелювати.
Старі знимки провінційних міст часто пов’язані з якимись дефілядами, неординарними оказіями та ритуальними актами. Тому людність на них пишно зодягнута, й наче хвалиться тогочасною модою, котру виділося раніше лиш з кінохронік про різні парижі-мілани, а тут ж усе в твоїх палестинах: теребовлях, бучачах, копичинцях та інших хоростковах.
Всі ці модні франти та панночки вибиваються з відомих тобі локацій своєю галантністю й відчуттям стилю. Видаються чужоземними, ба навіть заморськими. Як би не хотілося притулити їх до бабусь в квітчастих хустках, до молодиць в облягаючих платтях і тигрових не шкурах, а топиках, зебрячих лосинах й зміїних спідницях, до панкíв а пáнків в спортивних штанях з лямпасами, до всього цього люду, що стоїть чи походжає зараз біля тих самих будівель, а вони не туляться.
Лиш дивляться зі свого минулого в наш бік, ніби промовляють: «Як же ви безнадійно відстали від моди. Навіть не од сучасної вам, а од тієї, що й не встигли застати». Й на прощання скидають капелюха, циліндра, бриля, махають привітно тростиною чи віялом та лопотять полами анцуґа чи фрака, відкланявшись, відлітають в невідомість вслід за метеликами, що здіймаються з шиї.
Все частіше виринають в голові думки про сю людність з минулого. Повсюдно трапляються їхні сліди, хоча за деякими й слід простиг. Подумки намагаюся наповнити ними всіма рідне місто. Відтворити в уяві ці процесії, котрим більше в ньому немає місця. Накладаю їхні маршрути поверх сучасних вуличок, відбудовую будинки, реконструюю старі перешкоди й пересуваю сучасні кіоски та склепи, звужую в умі дороги чи реставрую старі. Запускаю кінноту поміж шумної центральної дороги, геть чути цокіт підків і звуки клаксонів. Тасую місто, мов колоду карт, але од того порядку не додається. Лиш все налазить одне на інше, ніби натякає, що історія так само тут нашаровувалася, накопичувалася, і як добре приглянутися, то видко, звідки стирчать вуха старовини, а де їх гидливо прикрили, аби не заважали блистіти пластиком, вагонкою і фольгою під позолоту. Здається, тубільці саме ці матеріали вважають найбільшим здобутком сучасної цивілізації й писком моди, на тлі котрого Мунків «Крик» видається легесеньким зойком чи зойчиком.
Тут надто мало місця для справжнього минулого. Його заперечують й нарікають міфом. Натомість міфи видають за щиру правду. Од того сі чоловіки зі знимок в крислатих капелюхах, сі жінки в беретах, сі люди в фіакрах посеред мосту, сі військові в одностроях, сі гебреї на ринку, сі дітиська в кашкетах – усі вони видаються героями чужого роману.
Але крім тих знимок можна застати й трохи інших слідів. Досить вийти на цвинтар й уздріти, що тут справді жили люди інших народів, звичаїв, традицій. Чи не єдиний простір, де про них досі щось свідчить. Щось, що напряму промовляє. Й точно так само каже, що народи сі відійшли звідси. Зоставили по собі кам’яні фігури й хрести. Пам’ять у сухій статистиці та короткій біографії. Здебільшого надто короткій, аби за щось зачепитись.
Та є кілька, за котрі повсякчас перечіпаєшся поглядом, а потім ще довго шпортаєшся в голові, бо збивають ті слова з рівноваги. Пані Пауліна, котра записана на своїй надгробній плиті: «Дружина ґеометра». Ох, далекий дивний світе, в якім причетности до геометрії було достатньо, аби се записували твоїм рідним на могилі.
Хоча вкрай важко сказати, чи то бува не чоловік зізнавався тим написом, що всі його успіхи в едукації не могли би трапитися без цієї чудової пані, котра підказувала розв’язки, а чи хоча б терпіла математичні вибрики свого благовірного, котрий усюди малював фігури та перетворював життя сім’ї в розв’язок математичних задач та головоломок.
У наші ж часи їхні сліди зостається шукати хіба ще по старих поштівках, котрі випливають час до часу на заморських аукціонах, що один наперед другого козиряють незнаними досі видами міста, списаними ззаду свідченнями про чужі життєві перипетії: любовними драмами та поганими новинами, сухими звістками та радісними вітаннями, теплими розмовами, пронизаними холодною стриманістю відстані й байдужими констатаціями.
Правда, про все це лишень здогадуюсь. Постійно зберігаю всі нові поштівки, котрі трапляються, але ніколи їх не читаю, зберігаючи тим самим уже таємницю листування, хоча й давно їхній зміст уже ніякої таємниці не становить.
Можливо, на котрійсь із цих поштівок навіть зберігається листування пані Пауліни із своїм чоловіком-ґеометром. Можливо, воно зашифроване на рисунках міста чи його планах, котрі міг би розробляти її благовірний. Можливо, сього бурґу взагалі ніколи не було. Як і пана ґеометра та його дружини Пауліни. Можливо, се місто одразу з’явилось із цими надгробками, постало з рисунка на поштівці, вигадане в листуванні. Завідомо безлюдне. Може, тому майже не годен відшукати на моїх знимках рідного граду людей. Лиш мости, ЛЕПи, трави, дерева, птахи…
28.02.2017