Всі ми маємо якісь слабкости та ґанджі, тому мушу зізнатися, що я теж. Маю слабість, так би мовити, до забороненого плоду. І аби ви ніц не встигли надумати, то одразу скажу, що в межах забороненого плоду, в сім випадку, розумію черешні. Колись були ще вишні, але ті, на котрі ми лазили в дитинстві, десь вже шляк трафив.
Історію життя можна описувати не лише як оповідь про втрачені потяги, а й як історію дерев, що більше не ростуть біля вашого дому. Як історію втрат тих опор, на котрі спиралося твоє кволе дитинство. На котрі стаєш, аби дертися вгору. Аби рвати ті найсмачніші в своєму житті плоди.
Отож, черешні. Ще коли ми малими вилізали на вишні, аби підкріпитися, і раптом хто із трохи доросліших сусідів-підлітків зáрився і собі з’їсти кілька штучок, то на балкони нашої п’ятиповерхівки збігалися батьки і ганили: «Такий великий, а туво дітей об’їдаєш». «Так-так», – підтакували ми їм подумки, бо хотіли, аби кожна ягода чи то плід опинилися в наших писках і бо вголос наїжджати на старших хлопців не фест ризикували.
Але тако виявилося, що коли тобі під 30, то все одно хочеться ліґумінів. Що той смак з дитинства, може, навіть сильніше тебе гложе, викристалізувавшись за ті роки утримання від заборонених плодів. Що при їхньому виді спливають цілі кадри з дитинства й лоскочуть п’ятку уяви так, що важко стриматися, тому хочеться лиґнути якнайборше тих плодів, задобряючи тією жертвою богів спогадів, щоби найшвидше настало забуття.
«Та вже великий хлоп, заробляєш гроші, то можеш собі купити тих черешень трохи, стидався би», – скажуть допитливі читачі й похитають головою: «Ая-яй». Та можу, але ж то зовсім не то. По-перше, се дикі черешні, і хто кушав такі і звичайні, той знає, що се дві великі різниці, тому по магазинах їх зазвичай не продають. По-друге, в нас росте своя вишня, але коли вишня своя, то ти її не дуже любиш, бо то ще з малого тебе на неї заставляють лізти, потім виколупувати з неї кісточки, аби зробити у власному соку чи яке варення, та й це все-таки вишня. Ну і по-третє, той, хто пробував кусати черешні прямо з дерева, той потім скоса дивиться на всі ці здобутки цивілізації.
І якщо вишні росли прямо навпроти під’їзду, то черешні геть поза нашими будинками, на стежці, котра провадить попри гаражі лікарні, дитячу консультацію, пологовий та інфекційне відділення до автобусної зупинки і перехрестя на всі чотири сторони світу. Отак якось ввечері, вертаючись звідкись тією стежкою домів, в мене дуже боліла душа, що всі ті плоди опадають, зогнивші, чи висять собі на дереві до наступної весни, бо теперішні дітиська в носі мали ваші лазіння по деревах. Аж думати спокійно все те не давало, тому через кілька днів, коли побачив, що добро пропадає, а дітям то по -цимбалах, я вночі, від гріха подалі, вийшов попастися на черешні.
Се виявилося ще тією атракцією, бо завдяки цьому я дізнався, що о 3-4-й ночі не спить така купа люду, аж перестаєш себе вважати ненормальним. Я аж задумався, чи, бува, бабусям на лавках не слід змінити диспозицію й літніх теплих ночей засідати на фруктових, чи не дуже, деревах.
Правда, в цього методу є великий недолік – нібельмеса не видно. При чому мене турбують в цім випадку не ті, хто походжав під моїми ногами, а власне черешні. Помічаєш лиш їхній силуети, а якої вони барви розгледіти дзуськи. А що дикі черешні смачні тільки такі чорні, як чорна шоколадка на чорнім столі в темній кімнаті, то вночі вони всі такими виглядають, але на смак аж ніяк. Тому трубиш все підряд і не відаєш, чи їси з протеїнами, чи вже напіввино кушаєш. І ось бавишся в цю лотерею, тримаючись однією рукою за стовбур, як молодий Тарзан за ліану, а другою – намацуєш в повітрі плоди, і все прислухаєшся і, як все тихенько, спльовуєш кісточки на землю. Прислухаєшся, бо то третя ночі, а ти емпатик, тому переживаєш, аби кого з сусідів не схопив інфаркт, як почує шелест, чи аби хто не збив тебе з тої черешні, як колись діставали м’яча – цеглиною. І вони ж ходять там, під тобою, коли їм в голову стрілить. Вони тебе не питають: «Назарку, а ти там нормально стоїш?» Нє, вони шпацерують, навіть коли дерево вичерпало для тебе всі квиточки-черешеньки, і ти лізеш за новими на чубка. Якраз відпускаєш обидві руки, а вони, ті гуляки, то нюхом чують – тут як тут. І ти зависаєш в повітрі на тоненькій гілячці в позі символу долара й думаєш: як би то гепнути, в разі чого, аби найменше собі всього зламати. Думаєш, що стільки цирків приїжджає кожного літа до міста, то може з цим вар’ятським номером здалося б припхатися на які проби до них. Навіть уявляєш, як поруч напинають шатро й звучать фанфари.
Або чуєш, що там, унизу, чимчикує твій добрий знайомий, вгадуєш його по човганню ніг чи характерному спльовуванні, думаєш, ото б зараз пугукнути над головою, але стримуєшся. Подумки душишся зо сміху, як школяр, бо вголос дихати навіть боїшся. Отак й розважаєшся, поки не розвидниться.
Кілька років вже не здійснював того ритуалу, бо влітку часто буваю в якихось роз’їздах. А то знову застав черешні достиглими та покинутими. Й спогади накинулись на мене, як голуби на пайдичку хліба. Ну, як покинутими, поки надумував і зважувався, то стрів ввечері тих панюсь, котрі колись ґелґотали оте "Не дозволимо!" старшим хлопакам. То стояли вони і теребили нижні гіляки, мов сарана поля єгипетські.
То був вірний знак, що вже далі чекати немає на що. Тільки цього разу я вже не дурень. Того разу пішов, як достатньо розвиднілось, вистачить з мене тих лотерей. Гарно виліз, тільки взявся за справу, як лопоче щось крилами. І то так настирливо шугає між листя, ніби скинути мене хоче. Думав, може, який лилик взблудив, а то горобці. І то так пурхали поруч, що почав виглядати Гічкока, чи не знімає де поряд сиквелу своїх «Птахів». Знаєте, зранку вся звірина до людей більш довірлива, підпускає до себе ближче, дає знимкуватися – нелякані майже, ніби їхній то час. Ото, може, й вони так про мене на тій черешні теж подумали, що на світанку сей homo sapiens зовсім страх весь утратив, що на наші плоди спокусився? Ну але що – полопотали, полопотали та й сіли поруч на трансформатор голосно обурюватись, мабуть, кричали який «Алярм!» чи цитували щось з Подерв’янського.
Тільки відвернув від них голову й знову приступив до діла, як помітив внизу під собою котисько. Сидить такий пан Коцький і дивиться на мене, гіпнотизує очима, ніби я – велика тюлька. Певно, вирішив, що я знатна пташка, таку гризти тижнями можна, не завадить. Мабуть, горобці, як об’їдаються черешень, особливо тих, підброджених, то падають пластом, а він їх збирає, як гриф падло. «Ага, Мацьку, не дочекаєшся», – сказав я йому й знову взявся за діло, скидаючи коцуру лиш кісточки. Зник скоро, либонь, зрозумів, що не його польоту та птаха.
Ото рвав я, рвав, а сонечко вже піднялося, потарбало за вершечки всі крони, почухрало за вушком балкони в наших будинках, з антенами на дахах вже віталося. А черешні ті, коли стиглі, то постійно роздушуються пальцями і по руках стікає їхній червоний сік. Ну і по бороді текло, а далі вже знаєте. Коротше кажучи, висів я на цім дереві з червеними руками і писком, і мав вигляд, як Мерлін Менсон на своїх найліпших концертах. Ото висів і думав, що пора злазити, бо скоро перший дизель на Тернопіль – то ж всі повалять. А я такий гарний, не гоже, аби вони того не уздріли.
Йшов, вітався із сонечком, вітався з пташками, о, привітався з сусідами. Треба ж підтримувати імідж.
26.06.2017