Диктатура жайворонків навіяла соціуму думку, що ніч є злом. Що для життя є світла пора доби, а темна – для сну та чогось потворного поза ним. Що хороше стається лиш вдень, а вночі нічого доброго трапитись не може. Що світло сонця – час порядних людей, а відблиски місяця – для мерзоти та покидьків. Якщо узагальнювати, то варто згадати Теда Мосбі із серіалу «Як я зустрів вашу маму», котрий цитує свою матір: «Нічого доброго не відбувається після 2-ої години ночі».
Насправді, я мав би й наче радіти з того, що перелякані ранні пташки солодко дрімають з настанням темряви, даючи трохи волі та спокою совам й містам, аби можна було побути наодинці з собою та власними недоладними думками, котрі далеко не завше хочуть укладатися в тексти. Що не відають, чого відрікаються й без чого живуть.
Натомість мене муляє ся зневага й непошанованість, се глибоке нерозуміння тієї прекрасної пори, коли міста наші кутаються в темряві, ніби в теплім кожусі, й відкривають вам свої таємниці.
Ніч залишається для багатьох темною плямою, чимось непізнаним, а отже, нез’ясованим та страшним. Людина має таку властивість боятися того, чого не розуміє. Од того незнання, од небажання зоставляти її на своїй ментальній мапі сірою зоною, темрява обростає легендами, міфологізується, здобуваючи тим невластиві для себе риси.
Отже, темрява – се простір для фантазії. Полотно, на котре людина виливає усе, що таїться в закамарках її уяви, що не годен оприявнити на світло, бо в світлу пору доби усе видиме, а отже, зрозуміле, обмежене контуром світла. Усе ясно.
Але кожен ховає в своїх закамарках різне: хтось – погане, хтось – хороше, але здебільшого щось близьке і важливе, непромовлене, непроговорене, а од того – ще цінніше. Тому темрява – се певна сповідь, місце (простір? час?), де людина зізнається собі, ким є, чи то радше, якою є. Тому темрява – се діалог з собою. Зазирання до люстерка (читай – чорного дзеркала). І те, яким буде відображення – залежить аж ніяк не од ночі, а од того, хто заглядає і з чим.
«Ніч допомагає означити безліч складних і крихких понять. Здебільшого похмурих та зловісних. Бо ніч – це час, прожитий без світла. Бо електрика лише увиразнює темінь. До певної міри позбавляє надії…» – пише Михайло Бриних у книжці «Електронний пластилін», так само обмежуючи власну зону комфорту промінням ламп й ліхтарів. То не вина ночі в тім, що не вся людність може скласти її екзамен на людяність. Вона дає шанс зрозуміти хто-є-хто, оприявнює негідників, котрі користуються її покровом. Котрі розчиняються в світлу пору поміж сотень інших.
Тому ніч – се з’ясування спірних моментів. З’ясування передовсім зі собою й для себе. Камін-аут. Зізнання. Не дарма негативи проявляються в темряві. Тільки вона може засвідчити справжність і не зруйнувати світла. Тільки вона може вберегти найважливіше для пам’яті. Те, що спалах світла миттєво зруйнує. Ніч – це дорога до себе. Це щирість у чистім виді.
Через те кожен акт, здійснений в потемках, набуває майже сакрального змісту, посилюючи своє первісне значення в рази.
Тому помилковою є теза, що «вихід на світло» щось засвідчує, радше, засвічує, як-от негативи, руйнуючи крихкі залишки пам’яті, діалогу з собою, пересвічуючи нитки зізнань.
Із днем і ранком все ясно. Ніч складніша. Вона потребує більше часу й спорядження, більше досвіду, аби стати зрозумілою. Тому її важко зазнимкувати, складно зробити розбірливий та чіткий портрет. Такі спроби – се наче посягання на її честь, ніби підглядання за нею. Ніч – це бажання зануритись. Бажання розібратися в ситуації.
Ніч – це тест. Заявка, що ви готові діяти в екстремальних обставинах. Випробування. Тож не варто дивуватися людям, що пізньої ночі тягнуть перед собою брилу каменя та велику гілляку центральною вулицею. Дівчатам, котрі кожних кількасот метрів присідають з уявною штангою. Жінкам, що прихиляються до дерев, ніби до найрідніших.
Ніч щира й інтимна. Вона ніби сповідь. Це готовність ділитись своєю справжністю. Менше драми, а більше щирости. Люди не соромляться бути собою. Вести діалоги, котрі приховують од денного світла. Бо денне світло нагадує допит, коли тобі пхають світильник під очі й наказують: говори. А ти не можеш мовити по наказу й од того страждаєш. А потім, затемна, промовляєш усе кудись в ніч. Хай навіть мовиш до дерев, гілляк чи каміння.
Це несподівані зустрічі та розмови. В таку пору неодмінно трапляються люди-янголи, котрі мають вам щось повідати чи од чогось відвернути. Наштовхнути на якусь думку чи зіштовхнути з хибного шляху. Випадкові подорожні, попутники, незнайомці, що виринають з темряви, аби просто зіграти свою роль в цім житті.
Як-от чоловік, що стрівся нам на нічній вулиці. «А котра зараз година? – запитав він, а потім додав, – бо до пошти далеко йти». І отримавши відповідь, він розвернувся й пішов назад в темряву, звідки прийшов, зоставивши нас наодинці зі своїми роздумами.
Чи хлопець, що наздогнав нас, коли поверталися з прогулянки до руїн Підгорянського монастиря. Все вставляв коментарі в нашу розмову й відганяв на узбіччя, переживаючи, що машини не помітять нас в темряві. А коли ми увійшли вже до міста, то перепросив, що далі не може піти з нами, й рушив кудись в кущі, в бік ріки, де ні будинків, ні світла.
В такі миті ніби відкривається справжнє життя. Стукається в твої шиби, мов хрущ травневої ночі. Ніби якась паралельна дорога, на котру ти можеш зійти при нагоді, аби також стати для когось випадковим янголом чи просто запитати у випадкових невипадкових стрічних «котра година?».
19.07.2017