Невізіння

​

Здається, Україна врешті вийшла на фінішну пряму і в найближчі два місяці отримає безвізовий режим із ЄС. Проте це вже не вперше ми начебто повністю готові, аж ось в останній момент щось траплялося й ухвалення рішення переносили на місяці, а то й роки.

Володимир Семків писав, що йому не до вподоби скорочення «безвіз», тому запропонував милозвучніше «безвіззя». В данім ж випадку ситуацію краще би прояснило слово «невізіння». У ньому не лише закладено вітчизняне «не везе», в сенсі «а хура й досі там», себто віз, а й відсутність візії як основна причина всіх наших невдач.

І не везе ж направду. Так було і з підписанням Асоціації з ЄС, коли в останній момент при помочі Росії визріла афера з нідерландським референдумом. Так досі й не підписано угоди про «відкрите небо». В той ж час сусідня Молдова вже давно має і безвізовий режим, і «відкрите небо», й Асоціацію. Як і проросійського президента. То, може, не все так погано із «невізінням»? Можливо, з нього якось годен скористатися?

Не(в/ш)часність

Помилки, котрі коїть український народ, вітчизняні байкарі висміяли ще багато літ тому, що аж ніяк не заважає українцям і далі водити свої ритуальні танці на граблях, ніби вперше.

Остап Вишня в своїй класичній гуморесці про Чухрен та чухраїнців прекрасно описав негативні риси, притаманні нашому народові. Особливо дошкульною, котра приносить нації багато клопотів, є «спізнивсь». Ця наша невчасність є однією із тих засадничих речей, котрі роблять українців нещасними. Ми завше опиняємося на крок позаду. Ломимося в зачинені двері, замість того, аби скористатися вікном можливостей, стелимо солому в однім місці, а гепаємо в іншім. Зважуємося на необхідний крок тоді, коли він уже не має значення. Розумні опісля.

Так було зі ставленням до НАТО, так і з усвідомленням небезпеки, котру становить Росія, так і з декомунізацією та люстрацією, так і з законом про роль української мови, так і з рухом до Євросоюзу, так і з безвізом. Причому частина населення країни досі всі ці дії вважає невчасними та непотрібними зараз й воліла би відкласти їх у довгий ящик, а ще краще – забути про них назавше.

Та що там тепер – 100 років тому ситуація була вкрай подібною, коли Центральна Рада аж із четвертого разу змогла зважитися на проголошення незалежності.

Ми не втрапляємо в тренди, бо до нас дуже довго доходить. Се не дивно, коли країна доволі велика й має величезні проблеми із внутрішньою комунікацією. Через цей брак порозуміння та належної кількості внутрішніх зв’язків ми всюди не встигаємо.

Тут мимоволі пригадується, як за відлиги перед моїми вікнами зацвітав абрикос. Вже саме по собі це дерево в наших холодних галицьких широтах можна вважати екзотом. А його передчасне заквітчання, коли попереду ще півзими, не лише зачаровувало своєю незвичайністю та викликало тихий сум, бо тій красі належало швидко вмерти, а й дарувало надію. Якесь відчуття дива. Проте так само слід пам’ятати: ця невчасність обертається тим, що цвіт той вимерзає і дерево того року не плодоносить.

Мусимо собі зізнатися, що не маємо зараз шансу вгнатися за світовими трендами. Невчасність не дозволить цього зробити, тому єдиний вихід – вичекати. Мода часто має циклічний характер, тож рано чи пізно тренд знову поверне на ту стезю глобалізму та мультикультуралізму, ліберальної демократії та боротьби за правду, на котру врешті витьопали ми. В світі настільки пронизаному Мережею цього не може не трапитися. І потрібно не просто вичікувати та наближати час повернення, не лише зрозуміти, що зміниться і якими викликами все це загрожує, а запропонувати свій проект.

Це не перший випадок, коли в Західній та Східній Європі відбувається рух у протилежних напрямах. У 1968 році студенти Західної Європи захоплювалися лівими ідеями й бунтували проти міщанської демократії. Натомість у країнах Варшавського договору студентство відчувало на собі весь маразм комуністичного режиму й прагнуло міщанської демократії.

Тепер же кордон двох Європ проходить по Україні, Грузії та Молдові, й навіть трохи зачіпає Білорусь у час чергової тимчасової відлиги в ній. Тож Європа, хоч і повільно, але рухається на схід. І це наш час і наш шанс.

Із падінням совіцького монстра країни соцтабору змогли відчути подих свободи та демократії. Завдяки цьому вони стали на ноги й трохи допомогли совіцьким республікам перетворитися на постсовіцькі. Самі ж дожили до того, аби втомитися од демократії й звернути на манівці правого чи проросійського популізму.

Тепер ж час постсовіцьких країн стати демократичними й поділитися свободою і здобутками уже не лише з Росією, Білоруссю та країнами Азії, а й із Польщею, Угорщиною та іншими, кому рано чи пізно доведеться зі своїх манівців повертати.

Власне, українська революція має шанс стати прикладом для тих країн, кому такий досвід скоро може стати у пригоді. При чому він може виявитися корисним не лише в країнах Центральної та Східної Європи, а й старим демократіям, у тому числі США. Як і той досвід громадських активістів, котрі підміняють собою державні інституції, бо вплив останніх слабне у цілому світі – просто там поки що не настільки кричуща ситуація, як в Україні, де держапарат традиційно слабкий.

Нам украй бракує вміння передбачати ситуацію. Цього стелення соломи в тім місці, де впадеш. Тому вже зараз потрібно заодно й думати про той потенційний крок чи то в бік популізму, чи до божевільної русофілії, котрий може зробити Україна. Міркувати над тим, як цього уникнути. Можливо, українська невчасність й утримає нас від цього.

ЄС після Брекзиту перебуває в пошуку нового формату свого подальшого розвитку. І було б дуже добре, якби таку модель могла запропонувати Україна. Тому вже зараз необхідно думати про проект, котрий позбудеться старих недоліків ЄС та зможе протистояти Росії. При чому діяти необхідно вже й звертати увагу передовсім на країни Балтії, котрі не лише так само потребують захисту, а й є найближчими по духу і розумінню ситуації.

Наша сучасна місія полягає в тім, аби зберегти цвіт абрикосу, створити йому тепличні умови, щоби не змерзнув у час найбільшого холоду. Це дозволить дочекатись плодів – дуже важливих плодів, котрі не лише нам можуть стати в пригоді.