Люди розходяться не тільки по світі. Розходяться і в два світи. Буває і в однім і в другім випадку, що про розлуку знають вони заздалегідь і готовляться до неї. Але буває, що розходяться, не знаючи про те, що на віки.
Були б може інакше говорили з собою, щиріше стиснули собі руки, глянули пильніше в очі... А так — розійшлись, мов на годину, на день чи на тиждень.
Коли можна мати більше нагоди на те, як не на війні, на тій косовиці, де косарем смерть, а косою кулі. А як не кулі, то пятнистий тиф, що скосив нам стільки цвіту на наших рідних полях!
Зелені свята — час поминок і згадок по тих і про тих, що відійшли на віки з цього світа. Кожний з нас згадує рідних і нерідних, а дорогих, коли, де і як з ними пережив більший чи менший шмат часу, коли, де і як з ними розстався востаннє.
Мене нині занесли згадки в недалеку, а таку вже далеку минувшину, в часи, коли шумів над нами всесвітній вихор чи українська хуртовина.
Стають перед моїми очима товариші, щирі, незабутні, не постарілі ні трохи, а такі, якими їx востаннє бачив.
І хотілось би всім їм посвятити нині хоч два-три слова згадки і поклону, але деж на те знайти місце. Може це був би такий довгий реєстр, що хіба б книгу поминальну зготовити!
Виберу кілька людей і подій, що нині найвиразніше станули передімною.
РОМАН ЛУЦИК.
Карпати 1915 р. Сніг покрив гори, притрусив ліси, замів дороги і стежки. Дві стрілецькі стежі розходилися в дві сторони. 3 одною я — з другою він.
— Тримайся!
— Будь здоров!
— А не забудь разом з полоненими забрати і гармат! — зажартував я.
— Шкода, що з нами не йдеш, а то нема кого запрягти! — відповів сміючись.
І пішов своєю дорогою, як усе, легко похилений наперед, з крісом у руці. Ще здалеку, на закруті, заки сховався зі стежею в ліс, махнув до мене шапкою.
І тільки я його бачив. Не знаю навіть, у якому зворі коло Климця знайшов свій гріб.
СЛАВКО КУЗЬМИЧ.
Були ми з одної ґімназії, то й зразу на війні говорили як старі знайомі. Ще заки пережили щось воєнного, згадували пережите в школі.
Лисоня, коло Бережан, димила від трьох днів ґранатами, гула стрілами і гамором битви.
Його курінь ішов до наступу.
— Возьми від мене гроші, листи, фотоґрафії — просив мене.
— Пощо. Адже ти не йдеш на смерть, тільки до наступу. Чи раз тобі таке траплялося!
— Так. Але тим разом чую, що не вернуся.
Я не взяв, щоб не підсилювати його прочуття.
Пішов і до нині не вернувся.
ФЕДЬ ЧЕРНИК
Я приїхав з Єлисавету, він з Києва. Здибались у Львові в Лисенка салі. Він тоді вже був у СС-ах, я далі при УСС-ах. Не бачились від його полону на Лисоні.
Оповідав мені про Київ, про бої в столиці, про широкі горизонти, що розстеляються тепер з київських гір.
Над раном відїздив назад. При виході з салі, коло поруччя на сходах прощались ми.
— А не забудь приїхати до нас! Сама стара знайома братія!
— Приїду. Напевно.
— До побачення! — кивнув рукою і елястичним кроком збіг по сходах надолину. По дорозі ще махав до мене рукою, бо знав, що дивлюся йому вслід. Ми товариші з одної лавки, з одної сотні, з одної чети, з одного роя.
І це остання знимка його в моїй памяті.
ОСИП ТЕЛІЩАК.
По шпиталях, по хатах, а то й по дорогах гинули хлопці на тиф. Маленьке містечко Браїлів повне було війська, але мало хто тримався на ногах. Рідко хто і переїздив крізь нього.
Одного дня на мою кватиру завитав гість. Донедавна були ми разом, але від двох місяців він мав інший приділ і ми не бачились.
— Щось морозить мене! — сказав на вступі. — Ледви до тебе допитавсь. Кажи чаю зробити.
А потім просив відвезти його до Жмеринки.
— Маю там вигідну кватиру. Положуся, вигріюся, то перейде.
Але на кватиру вже не доїхав. Шпиталь був ближче.
Разом з десять тисячами лежить до нині у Жмеринці — на останній своїй кватирі.
Не знати, чи який знак є на ній...
[Діло]
28.05.1939