Прочитавши заголовок фейлєтону, кожний подумає собі: будинок, великі вікна, світлі салі, катедра, а за катедрою професор. У лявках учні, на стінях мапи, діяґрами, портрети великих патріотів і мучеників, а в повітрі горяч від розпеченого патріотизму.   Отже ні. Школою патріотизму в тім випадку є маленька будка на колесах, на червоно або на синьо помальована, що їздить вулицями, часом подзвонює, часом когось переїде, а часом зудариться з автом. Це одним словом — трамвай.  

Не можна сказати, щоб нинішні наші дівчата жили в сприятливих обставинах. За яку-небудь посаду тяжко, за жениха ще тяжче. Богослови з доручення своєї влади пішли на добровільний целібат, а решта молоді навіть не мріє про женячку. Університети для них майже замкнені, а нечисленні українські установи майже переповнені. Раз на рік трапляється приблизна можливість надії на старання за посадою. але на це є сто кандидатів, а між ними щонайменше половина з великою протекцією. Якже-ж тут женитися, чи тільки мріяти про женячку?!  

(Замість некрольоґу.)   Богу дякувати — помер. А то далебі не можна було з ним витримати. Жив небіжчик коротко, але життя його було не для одного з нас чистою карою Божою. Як історичний Дон Жуан псував жінки, сестри і доньки, завертав їм голови, і відвертав від обовязків супроти чоловіків, дітей і батьків. Мало того: жадав від них грошей, що є здається одною з найбільших плям на совісти мужчини, якої ніякими хемікаліями не можна "вивабити".  

Від дуже-дуже давна знаю, що ґази неприємна річ. Зачемеричать чоловікові голову, що аж очі стовпом стають. Навіть бориславські чи дашавські гази, що приносять одним людям гроші, а другим світло і паливо, мають погану рису затроювати людям орґанізм.   На тім кінчилися мої відомости про ґази.  

Вчора був я слідком траґічної сцени. Каритка поготівля стояла коло якогось дому, а з брами виводили якогось чоловіка. Чоловік був блідий як папір, оброслий як медвідь, водив непритомно вибалушеними очима і ревів нелюдським голосом.   — Ще бийте мене, ще! — кричав. — Ні, не бийте, а погладьте, поцілуйте... О! дощ падає... ні, чудово сонце світить... Ух! Як мені зимно... Дайте рукавиці, бо руки відморожу... Ой, не витримаю: одушуся. Горяч така, ой!...  

Малярські гулі.   Прийшла до мене в редакцію молода панночка з просьбою, щоби зробити прислугу малярам.   — У вівторок, 14. ІІ. дають малярі вечірку. Будь ласка, напишіть фейлєтон...   — Про малярів чи про вечірку?   — Я не зна... Як вам ліпше! — і почервонілася.   — Засадничо не маю нічого проти, але від чого зачати?!  

(Памяті Галі Луцької).   Була зима 1915. Щире Поділля вкрилося грубим пушистим ковром та не могло заснути заслуженим сном. Бо раз-у-раз здрігалося від гуку гармат, що з усіх світів зїхалися на подільські розлоги справляти кервавий бенкет.   Навіть у теплі зимові ночі, коли над полями сиділа квочкою безока ніч — гей над Стрипою блимали вогники вистрілів і полошив пітьму рев мідяних зміїв.  

Дівочий плач, як старої жінки танець. Дуже короткий. Тому не диво, що деякі товариства получилися разом і дають спільні вечірки. Не балі, не вечерниці, а вечірки.  

Недалеко границі, в напрямі на Лавочне лежить собі в Карпатській Україні село. Серединою пливе Ляториця, а боками стоять хати, хижі як казали люди. Коло хат великі сливкові сади, що родять чудові і смачні сливки. А далі на горбах, що вилилися з Бескиду — старі, густі ліси.  

З огляду на мясниці не зашкодить, думаю, тема про чемність. Я не маґістер, а тим більше елєґанції, але далебі дуже жалую, що так не є. Мав би сто разів більше право забирати голос у цій справі.   Тому обмежуся до голосів інших, а сам буду тільки протоколянтом.   — Повісила я — каже одна пані — свій плащ на вішалі.   — Де це було?