— О, другим разом я вже уряджуся інакше! Виїду собі в якийсь далекий глухий кут, зашиюся в тім куті в глухе місце і тоді щойно відпічну солідно.
Так собі кажу я плюс 99 інших міщухів кожного року перед кожними вакаціями.
А потім, то це, то те, то тамте — до міжнароднього положення включно, і з цілого пляну лишається тільки їдкий димок. Спалять його обставини, відносини, або — як мені цього року — перешкоди "з незалежних від мене причин". Перешкоди зявилися підчас моїх традиційних відвідин у Черчі і тривали щоправда тільки тиждень, але мрії про глухий кут і глухе місце розплилися як неодно в нинішньому меншому чи більшому світі.
Врешті де нині знайти глухий кут? Радіо рипить день і ніч у кожнім присілку, в неодній хаті, а одного декана фірман від "цуґових" коней заложив собі детектор у стайні. А хоч би й не було десь винятково радія, то часопис напевно є, а якби і знайшов таку дивовижу, що нема, то політиків напевно стільки, скільки в присілку душ. Положиться чоловік, кажім, у стодолі. Сіно пахне, холодок, десь під бантами на бальку голуби воркують, у другім запіллі курочка порпається. От — думає — приємний, тихий закуток правдивого сільського світа. Але ось рипнули двері. Хтось підходить до сіна, дивитеся — пастух. "А то ви, пане!" — обзивається до вас. "Спочиваєте собі..." "Спочиваю". Скажіть мені, що з того буде?" "Я думаю, що погода. Хмари не виглядають на дощеві. А як і крапне трохи, то бурі напевно не буде". "А якже в такому разі світ вилізе з того всього! Зброєння, цілий промисл наставлений на війну, величезні витрати на мобілізації"...
І починає перед вами розгортати картини свого погляду на політичну ситуацію у світі.
Голуби перестають воркувати, курка заслухається, воробець на плятні застигне камінцем на одному місці. Всі цікаві почути щось нового і... пропав ваш тихий закуток.
Мине як батогом тріснув тих пару тижнів відпустки, декому цілих, декому місцями розірваних і ви знову у Львові, серед знайомих облич у знайомих кімнатах, при знайомій роботі.
Після привитання і "що там чувати" починаєте думати як тягнути далі житєву шлию — не відпочавши. Пересуваєте її то сюди то туди — муляє, бо передавакаційні вишморги не заросли, а тягнути треба.
Мене після відпустки стрінули товариші не тільки "що там чувати" і "як там було", але й сумним кивком голови:
— Ми вже тут говорили, як тобі тепер легко буде писати фейлєтони. Стільки тем, спеціяльно політичних. Хоч ведром черпай.
Я всміхнувся весело, як небіжчик до стелі, бо зараз на вступі не випадало счиняти бійку. Нехай їм так легко приходить кожна стаття.
Але... на другий рік я вже інакше уряджуся. Виїду собі в якийсь далекий, глухий кут, зашиюся...
[Діло]
24.08.1939