Воєнні алярми, ріжні акти, контакти і тим подібні пакти виколіїли спокійного громадянина з уїжджених рейок буденного життя. Те, що вчора було страшенно важне — нині стало неварте малого нюху табаки, те що було на нюх табаки — нинi стало важніше від усього іншого.
Здибає мене один письменник. Знаю його не від нині і знаю, що буде говорити. Певно про якусь повість, чи новелю, про структуру повісти, зав'язок фабули, інтриґу чи тим подібне.
— Знаєте, я хотів пять кіля смальцю...
— Що пять кіля, — перебиває йому музик-супроміст. — Я хотів два... Йду власне до Центросоюзу.
— А свічки маєте?
— Вчора купив кільо.
На те все надійшов громадянин, що почав будувати каменицю.
— Не знаєте панове, чи мило можна купити?
— Думаю, що так. Ну, а як там ваша хата? Вже десь під дахом?!
— Що, кажете, під дахом?
— Хата!
— А, хата! Я думав — мило. Ну, бувайте. Myшу йти, бо маю ще кілька справунків.
Письменник і музик теж попрощалися і почимчикували до роздільні Ц. С. Напевно за цілий час дороги не впаде між ними ніодно слово про фабулу, структуру, чвертьтонову музику, чи навіть півтонову. Хіба, що котрийсь із них вживаючи фахових окреслень скаже, що структура солонини повинна бути така і така, або що американський смалець на чверть тону гірший від краєвого.
Як відомо, вулицями Львова їздять від приблизно пятьдесять літ трамваї, від десять літ автобуси, а крім них авта, фіри і тим подібні мотоциклі. Ніхто на них не звертав уваги, хіба як переходив вулицю. Тепер горожанин зовсім інакше до нього ставиться.
— Дивіть, як трамвай пігнав...
— Бачите, поїхали старшини в авті...
— Але-ж то страшний рух возів. Одні сюди, другі туди.
Навіть піші-піхотинці, щo снуються вулицями, притягають на себе увагу:
— Чому ті люди так вилягли!?..
А тимчасом і одно і друге і третє було вже тому місяць, рік, і нікого не дивувало. Доказ, що людина не все дивиться очима тіла. Очі душі дуже часто сваряться з ними.
Нині рано відкликав мене на бік один знайомий, відкликав з такою міною, що я був певний: або війна, або якийсь неймовірний пакт (наприклад Німеччини з жидами!), або якась щонайменше важна деклярація.
— Слухайте, раджу вам купити собі салямі.
Тим разом посварилися вуха душі з вухами тіла, бо я в першій хвилині почав комбінувати: салямі — мадяри — перемарш...
А все таки є люди, що задержали не тільки спокій духа, а й не віддалилися віл щоденности. Коли до одного з редакційних співробітників дійшла вістка про збільшену загрозу війни, він у крайній розпуці вигукнув:
— Біда би то взяла. А мою вулицю якраз розкопали і тепер чекай заки направлять!..
[Діло]
27.08.1939