Паради.

Пригадую собі з якоїсь ілюстрованої історії або з котрогось календаря "Просвіти" картину: Похорон князя скитів чи русичів — на кожний спосіб наших рідних прадідів чи прабатьків. На горбику стоїть байдак, на байдаку лежить померший достойник, а довкруги нього все, чого він потребуватиме на тому світі: кінь, пес, зброя, всілякі харчі, одяги і — очевидно — збанок та чарка. Довкола ориґінального катафальку рідня, товариші зброї і загалом народ. Усе це представлене надзвичайно святочно, парадно. Так і видно, що був при цьому докладний церемоніял і талановитий церемонієр.

Видно здавен давна вдивлялися наші громадяни в картину, а може й устне передання зробило своє, бо похорон уладжувати вміємо. Можна сказати: ми просто уроджені до похоронів. І фреквенція на похоронах завжди велика. Зовсім без примусу, добровільна, хоч щоправда вона відноситься тільки до небіжчиків, на похоронах яких можуть нас і можемо ми когось побачити.

Зовсім інша справа — паради. Цього ми не вміли робити, хоч мали сусідів-спеціялістів до таких речей. Ще там якийсь ювилей, собі чи своїм приятелям, сяк-так виходив, але якась більша парада — ні взуб.

Але від дуже недавнього часу багато навчилися і в цій матерії. Тепер паради: річниці, обходи, свята і т. д. виходять направду добре. Люди знають свої місця, цілий церемоніял наперед обдуманий і приготований, декорація зроблена не комінярем чи шклярем, а таки спеціялістами — загалом усе якслід і як повинно бути. Чи це державницьке, національне чи кооперативне свято, чи церковна урочистість, чи якийсь більший ювилей або річниця.

Кожна така імпреза получена звичайно з Богослуженням, у Львові все в Святім Юрі.

І саме тут можна помітити деякі недо-, а деякі перетягнення.

Почнемо від перетягнень.

Як тільки випаде в соборі якась більша парада, то ціла дивізія побожних людей уважає собі за пункт амбіції і душевної конечности запричащатися саме підчас святочної відправи. Байдуже тій дивізії, що через те попсує плян і гумор церемонієра, що зробить міш-маш у стоячих і сидячих рядах, що продовжить відправу бодай на скромну годину — вона собі так постановила і справа скінчена.

Церква не може відмовляти вірним послуги, але мені можна промовляти до людського розуму. Адже є щонайменше десять нагод перед і по святочнім Богослуженні запричащатися. Чому саме вибирати головну відправу і змушувати інших грішити негодуванням на їx параделюбну побожність?!

А тепер — недотягненім.

Коли святкуємо річниці нашої державности чи поминки по героях, бувають випадки, направду бувають, що деякі крісла оглядаються за своїми особами. Часом діждуться спізнених гонораціорів, а часом сумують до кінця без них. Такі випадки дуже зле впливають на рідні очі, не кажучи вже про чужі. Зате при інших нагодах крісла журяться, що не можуть помістити по двох, а по одному містять далеко до початку відправи.

Думаю, що тамті річниці чи поминки заслугують на велику і точну фреквенцію.

[Діло]