Був я в понеділок в українській опері. Так, мої Панство, в українській опері. Бачу вже ваші міни, коли читаєте отсі рядки... Що-о-о? — кажете до когось. — То він їздив до Києва?! Тут його пустили, а там впустили?! Но-но... Бачите, як то з тими журналістами. Нібито пси вішає, а потихо то й візу дістане і напевно знижку на залізницях, a там — хто зна, чи не задармо і гoтель і харч. Буває, що такого ще на бенкети просять. Большевики майстри від пропаґанди...
Отже ні дрібки не буде в тім правди. Не було ні Києва, ні пашпорту, ні знижки, ні дарових готелів, ні пропаґандивних бенкетів!.,.
А була кепсько збудована саля Лисенка, а в ній — опера. Не яканебудь, як то часом бувало в наших мандрівних театрах з трьома хористами і півтора музикантами, а справжня, з доброю орхестрою і направду приємними молодими співаками.
Дві співацькі кляси Музичного інституту: проф. Банківської і Улуханової давали оперовий вечір.
Не зважаючи на труднощі — вечір вийшов дуже добре.
Тому, що:
1. Публики вже вдруге було багато.
2. Співаки вміли свої партії.
3. Голоси були молоді і свіжі.
4. Був теплий і заразом святочний настрій.
Коли є десь музика, а ще більше, коли вона грає довго, то тоді майже не обійдеться без дисонансів.
Були вони і тут. Цікаво, що траплялися музиці все при кінці кожної дії. Як тільки співачка, чи співак, чи обидвоє разом скінчили свою партію — частина публики вибухала оплесками не зважаючи на те, що орхестра ще грає. Проф. Колесса дириґував хоробро дальше, замість батутою погрозити нетерпеливим ентузіястам.
Один дисонанс (але тільки один!) траплявся і серед дії, здається чи не підчас писання листа Тані. Якісь два Онєґіни заняли несвої місця, пересунувшись на кільканацять рядів ближче до сцени. Вийшла з цього цікава дискусія між ними і управителем імпрези.
Управитель станув на становищі, що кожний має сідати на тім місці, на яке купив квиток (!?).
Це хибне становище обурило до живого музикальних "переселенців"; вони дали вислів свому обуренню з приводу такої претенсії.
Але що нині нема справедливости на світі, то вкінці таки мусіли пересістися на закуплені — хоч грубо гірші місця. Жаль мені було тих жертв галицької дрібничковости. Адже зовсім розумно казав один з них, що хтось, хто має квиток на ці місця — може цілком добре посидіти на їхніх. Корона нікому з голови не впаде, а мистецтво на тім не потерпить.
Всеж таки оперовий вечір був незвичайно приємний і дай Боже більше таких — очевидно без півгодинного спізнення.
[Діло]
22.06.1939