Розмова з Михайлом Мишкалом — яко автором книги «Сторожі тротуару» (вид. «Комора», Київ, 2013)     – Майкле, в твоїх «Сторожах» Ти штрих-пунктиром зачіпаєш кінець 90-х — початок 2000-х. Твій час «Поступу» і факультету міжнародних відносин. В житті — бо в книжці нема. Ти лишив їх на наступну книгу, чи не було нічого, вартого уваги?  

​​   Професійний день працівників нафтової промисловості, «День нафтовика», часами був Днем міста. Як це нечасто трапляється в таких урочистих випадках, день відзначили не лише фуршетом і премією, дискотеками й салютами, а й футбольним матчем – товариським. «Промисел-1» проти «Промислу-2». Це було досить дивно і незвично як на наші цинічно-прагматичні часи.  

Якби хтось захотів написати репортаж про святкування Дня Незалежності в маленькому райцентрі на заході України, яке плавно перейшло в День міста, то найпростіше це зробити одним словом – «алкоголь». Якщо треба більше слів, то можна додати «парк», «мітинг», «квіти», «гучні слова», «вишиванки», «мед», «багато людей», «багато диму», «погана музика» і «добре вогняне шоу».

​​   Це вже стало традицією на західноукраїнських сайтах, а головно львівських, затягувати цю  сумну мантру про погану, азіатську та дику Україну і благородного, стражденного європейського Львова. І чомусь ніхто, ну хоча б для збереження рівноваги в природі, або як суді, вислухати арґументи обох сторін, за і проти, не замовив слово за Україну, ніхто не задав питання, а що Україна бачить у цьому місті, або наскільки сам Львів є насправді європейським і благородним?  

​   П’ять років тому цю землю ділили. Зі сварками, обмовами, скандалами, погрозами і теорією змов про фаворитів і ворогів начальства. Вірніше, не землю, а територію занедбаного шкільного стадіону, де росте трава. Власне, цю траву і ділили. Тобто площу, яку можна скосити і отримане сіно винести. Дослівно, згорнувши у плахту.  

  «Осатанілий пес». Власне, так і було написано на табличці, прибитій до брами приватної оселі. Не банальне «Обережно! У дворі злий пес», а це літературне «осатанілий». На тлі нашої провінційної сірості – «цегла», «робота, «меблі в кредит» – таке володіння рідною мовою приємно дивує. Можемо.  

​   Так буває – день криво піде з самого початку. Здається вже звик (або звикли – бо ви не один), що дороги жахливі, що автобуси рідко, а тут дощ, як із відра, або спека, що дихнути – проблема. Але ні, буває ще гірше – автобусів просто нема. І, коли ви, здається, вже втратили віру (а вам дійсно треба до Львова, бо там чекають), зупиняється бусик. Ви і компанія вам подібних ледве сіли в салон, а водій – по газах.

День як день, тільки банки закриті, і це гальмує їх по повній програмі. Місцеві, а особливо ті, що «спустилися з гір» у місто на великий базар – бо п’ятниця і вівторок у райцентрі великий базар – незадоволені сильно. Приїхали, і маєш – двері закриті. День Конституції і вихідний у державі – це як розуміти? Ніхто ж нічого не знав, і в церкві не казали.

Напевно це починається з непомітних побутових дрібниць. Там, в далекім дитинстві, ти чуєш від мами чи баби: «Діти, хлопчиска, бахорі! Ану тихо, не кричати, помити руки і помагати – прибрати, підмести, винести! Скоро, бо прийдуть гості !». Цей наголос «Гості» і «Ми» в повсякденному сірому існуванні!  

Вверх – вниз, вверх – вниз. День і ніч, вверх–вниз працюють качалки. Вливаючи нафту, кров індустрії, у вени – ні, не індустрії, а міста. Живого реального міста Долини, де бігають діти, де ходять мами, пхаючи коляски, де хтось кудись поспішає по справах, де повно машин, а не пес поперек дороги лежить. А, може, Долині (місцеві кажуть «Стара Долина») стати гордим віртуальним додатком, сторінкою в Інтернеті?