(фраґмент з книги "Квіти Санта-Барбари", що днями виходить у видавництві «Тріада плюс»)     Місто дитинства. Криве, кособоке, ніяке, але місто його і тому на планеті Земля кращого міста немає. Зрозуміти очевидне, що міста, яке любиш нема, є тільки мрія, міраж, ностальгія за часом, надія що це все повернеться, припливе тобі в снах, звідти з того дитинства, в цьому стані Тимур вже не може.  

  Там немає відтінків. Там страшно. Фізично. Живий або ні. Життя чорно-біле буквально. Згарища, і світла немає, навіть вдень. Вони живуть, виживають. Там, в цих містах, де падають бомби, де стрільба, де руїни, де на вулицях майже немає людей, перехожих, живуть люди. Живуть, тому що альтернативи немає, альтернатива – це смерть. Наші люди і наша земля. І наша війна, тому що там є такі люди, такі українці.     

  Наше щастя на Заході в тому, що ми доволі далеко від зони АТО, а по чесному, не на війні, тобто далеко від фронту. Тому можемо вірити у власні міфи про те, що, якщо щось,  якщо Іван прийде сюди, тоді ми їм справді дамо, переможемо, або в те що ми, галичани, справжні-пресправжні українці, знову за когось воюємо і когось рятуємо, закриваючи очі на те, що на Сході воюють за нас всіх, за мир і за всю Україну.  

  Напевно, треба бути готовим, що завтра війна прийде сюди, прямо до нас, на поріг, на захід країни. Так, як бути готовим до повені, насипаючи дамби, укріпляючи береги, відводячи воду, готовим до розмаїтих пожеж, розчищаючи просіки, запасаючи воду, пісок, вогнегасники, бути готовим до якоїсь стихії, біди та нещастя, щоб воно не застало зненацька, бо потім запізно, бо жертви й руйнації вже незліченні. А тут справа серйозніша, тут можна втратити все. Життя і країну.  

  Крайній захід Франківської області. Традиційно жахливо розбита дорога і запеклий словесний конфлікт між двома водіями. Тема – місцеві перекрили дорогу, вимагаючи від Києва «нарешті ремонту», опоненти ж не тихо, а криком пояснюють цим: «... в країні біда, а ви…». Це до того, що це наша / не наша війна. Це наша війна, бо питання не в тому, що кажете ви Даунбасс чи гордо Донбас, Луганда чи наш український Луганськ, ми воюємо не з ними. Україна воює з Росією.    

  У нас немає війни, є картинка, відео чи текст на екрані. Тільки крик – це не в нас, це в сусідів: їхній син музикант, у військовій частині, подзвонив і сказав: «завтра їдем на схід». І якщо випадково на вулиці бачите когось у формі, військовий, – це питання, це просто запитання: «а може я бачу цю людину востаннє?» – не прийде до вас.  

  Зараз це стає масово. Мається на увазі настрої думки і ідеї. Тут на Заході, менше в Києві й Центрі, але там також. Якщо коротко, то це звучить так: «та віддайте їм цей Донбас, і хай ідуть у свою Росію». Настільки часто це звучить, що виникає підозра, що українці просто не хочуть воювати, боротись, наївно вірячи, що Донбас, навіть Схід – це вагон, який можна відчепити, і поїзд під назвою Україна далі поїде у світле майбутнє.  

  Уявіть собі – а для когось це реальна історія – ви довідались, що хтось з ваших близьких – син, дочка, брат, батько, та навіть товариш чи друг поїхав на Схід, на «Близький Схід» України, як його тепер називають телевізійники – Донецьк, Харків, Луганськ. Причина – відрядження чи особиста поїздка, не важливо. Запитайте себе чесно, що ви відчуєте? Страх. Страх за їхнє життя.