Сонячно, тепло, на вулиці дитячі візочки, весна. Відкриті кафе, відпочинок, і тут якісь люди. Вони говорять не так, вони вдягнуті не так, вони, очевидно, не звідси.     – Біженці з Криму ?   – Та нє, це місцеві, ну, узбеки продають на базарі хурму.     – Я вже подумала.   – Та ну звідки, та цього не буде, йому не дозволять  

  Все було правильно, точно, логічно, і я майже повірив у наведені аргументи: набір статей серйозних російських авторів, які можна було б об’єднати під загальною назвою «Чому Путін не окупує Крим», але на екрані було шосе, по якому колоною йшли БТРери, в небі були гелікоптери, а потім вже був російський десант.    Путін хоче, може і буде воювати. Хоче, бо це всі росіяни хочуть вернути імперію. Хто забув: Росія має найбільшу територію у світі.  

  «Mortui sunt, ut liberi vivamus» – вони померли, щоби живі були вільними. Написано на польському Цвинтарі Орлят, але це стосується нас, зараз, всіх в Україні, бо свої вбивали своїх.   

  Один мій знайомий, працює охоронцем, скоріше вийшов на пенсію і відповідно більшість свого часу нікуди не ходить, дивиться телевізор, і звідси певне сприйняття світу, та що там світу – того, що зараз діється в Україні. І от надивився він випусків новин, коли показували карту захоплених ОДА, і з таким запалом мені повідомив, що от «скоро Янукович не встигне на літак, щоби втекти з України», а я йому зіпсував весь настрій, запитавши: «А що далі?».  

 

  Якщо вимкнути революційний пафос або принаймні трохи знизити градус, зняти напруження пристрастей, забрати героїку, трагіку і політичний театр (бо «Беркута» і штурмових загонів міліції тут, на вулицях провінційних містечок, ніхто ніколи не бачив), то в картині дня залишиться решта емоційного спектру – драма, комедія, звичайно ж, фарс і певна доля абсурду.  

 

Його покоління не хоче до пантеону забутих богів рок-ен-ролу і вперто чіпляється за життя, творчість, концерти і записи, ніби стверджуючи собі, часу, фанам, та всім: спокійно хлоп’ята ми ще не все сказали. Кавер-версії відомих хітів, ремікси, незбагненні дуети, цілі альбоми, live, різдвяний, благочинний, прощальний, перевидати всю дискографію і зробити делюкс, видання «on the road», концерт і фільми у форматі DVD Blu-Ray – але тільки не він, не Пол Маккартні.

  Їхня Європа, знайомство, не починається – як мало би – в школі. Наприклад, урок географії, де дітям показують глобус: Європа, Америка, Азія. Чи історія, де є війни, походи, культура Відродження або навіть щось про політику і економіку – на загальнодоступному рівні. Ні, їхня Європа починається змалечку, з перших днів існування, коли нема молока і не купується суміш, а береться та, імпортна і дорога, що з Австрії передали, дарунок колишньої тещі.  

  Батьки наших ровесників, діти війни, були віком старші за місто, де ми росли. А котловани майбутнього центру, новобудови, розриті траншеї для теплотрас були для нас, дітей, місцем пригод, пошуків, знахідок і перших отриманих травм. Банальне падіння і вивих. Або перелом.