Вверх – вниз, вверх – вниз. День і ніч, вверх–вниз працюють качалки. Вливаючи нафту, кров індустрії, у вени – ні, не індустрії, а міста. Живого реального міста Долини, де бігають діти, де ходять мами, пхаючи коляски, де хтось кудись поспішає по справах, де повно машин, а не пес поперек дороги лежить. А, може, Долині (місцеві кажуть «Стара Долина») стати гордим віртуальним додатком, сторінкою в Інтернеті?
Нова Долина (або просто Долина) – це нафта, яка дала життя цьому дуже новому місту. Навіть точна дата відома, є пам’ятний знак – «30 VIII 1950 року першим нафтовим фонтаном покладено початок розвитку нафтового комплексу Долинського району».
Комуняки не стали ламати голову, як втиснути будинки та господарчі будівлі в криву архітектуру й географію старого міста Долини. Вони побудували з нуля, на місці, де колись була німецька колонія Брочків, нове місто – у своєму розумінні. Спочатку солдатські казарми, гуртожитки, а далі чотири-, потім п’ятиповерхові «хрущовки» та «брєжнєвки», санаторій, Будинок культури і техніки, школи, дитячі садочки, лікарні, райком, «контори», їдальні і ресторан.
Стара, віртуальна Долина, «вільне королівське місто Долина», заснована 979 року, коли на цій території відкрито соляні джерела. У 1525 році король Сигизмунд І надав Долині маґдебурзьке право, а також дозвіл на дроблення солі та паління горілки.
Скільки їх, подібних міст-привидів, що стали вже селами, як Печеніжин, чи смт (селище міського типу), як Вигода? Завжди горда історія, де українські опришки постійно боролись проти завжди поганих польських гнобителів, багатіїв (чомусь завжди чужих) і «неіснуючих» євреїв, чиї крамниці на єдиній вулиці тримали місто докупи – а то було б селом. Герб польського періоду, перезатверджений у 2009 році. Традиційно в пошані австрійці, цісар Франц-Йозеф. Дідо був проїздом у Долині, і поблизу Болехова дотепер показують дерево, біля якого він відпочивав. Сюди возять туристів, і навіть ми, колись піонери, знали, що Франц-Йозеф в кінці XIX століття наказав відбудувати в Долині солеварню. Майже ціле ХХ століття солеварня активно працювала. У наш час за відсутності 1) доброї волі цісаря й 2) інвестора, солеварня закрита.
Легіон різних героїв, діячів, видатних особистостей народжено в цьому місті. Все вірно, ці люди (архітектори, державні діячі, директори гімназій, депутати і так далі – все це є у Вікіпедії) варті уваги та пам’яті. Меморіальні таблиці «народився в місті..» (не в будинку, такого немає) на порожніх будівлях Старої Долини. Декілька магазиників з табличкою цін на підгузники, «Злак», «Залізний магазин», «крамниця «Європа»». Процвітає хіба що продаж горілки, магазин-забігайлівка «Вибір» і супермаркет будівельних матеріалів. Далі не вулиця, а провали тротуару, розвалені будинки, розбиті шибки і крива дорога. Солеварня, яка до половини ХХ століття була найбільшим підприємством у місті, в жалюгідному стані.
Ви не забули свої дитячі роки – і раптом ця пустка? «А де всі люди поділись?» В останній день школи в місті, де ще діє гімназія – вас це злегка настрашить. На цвинтарі? Їх декілька – і жодних показників. Цвинтарі – це сумне видовище, старі гробівці з написами здебільшого польською мовою (є й українські). Зверху: «Гробниця родини…» – а далі забрала природа. Так, відновлено, пофарбовано білою фарбою родинний склеп з написом «Михайло Пачовський – 13.03.1933». У 1911 році за ініціативою Крайового шкільного союзу в Долині відкрили приватну українську гімназію ім. о. Маркіяна Шашкевича, директором якої став саме Михайло Пачовський. Після української відкрилася польська гімназія імені З.Красінського. Діяла в місті і початкова державна школа з польською мовою викладання, хоч українські вчителі читали свої предмети українською.
Але найцікавіший напис – не доглянута і закинута інша могила. «Ця могила криє в собі тлінні останки бл. п. Маріяна Винника – радіооператора, що загинув трагічно в летунковій катастрофі 23 ХІ 1937…».
Старий польський – це жах. На перевернутій труні, де випивали сучасні вандали, ще напис зберігся «1887». Вже немає нічого, крім дерев, порожніх пляшок і густої трави. Єврейський – подалі, огородила діаспора. Знищено, і на могилах худобу пасуть. Стоїть два будиночки, де всередині книжки для молитви й мітла. Було би добре хоч якусь охорону, а то металевий паркан розкрадають потроху.
Про поклади газу та нафти у місцевих краях відомо понад сто років, і як це було, читайте у класика Івана Яковича Франка (про Борислав, який сміється). Подібна історія. Були тут і чужі комерсанти (французька фірма «Альфа») і свої – український барон Думка. Все було, колись. Пік припав на 1963 рік. Тоді досягли максимального видобутку газу — 1,2 млрд. кубометрів, а 1966 року — максимального видобутку нафти — 2 млн. тонн. Загалом з 1950-го по 2008 роки видобуто понад 52 млн. тонн нафти і 19,5 млрд. кубометрів газу.
Долинський нафтопромисловий район, нафтогазовидобувне управління «Долинанафтогаз» ще існують. Не вмерла й культура. У 2009-му створено Долинський муніципальний духовий оркестр. Діють дві театральні трупи — Долинський народний аматорський театр і дитячий християнський театр. 50-річчя народного аматорського театру відсвяткували 2010 року.
І, звичайно, музей. Долинський краєзнавчий музей Тетяни й Омеляна Антоновичів «Бойківщина». Перший музей на Івано-Франківщині, присвячений Бойківщині. Заснований 1998 року, а новозбудоване приміщення музей отримав завдяки відомій у світі благодійній фундації Тетяни й Омеляна Антоновичів. Відкриття відбулося 5 вересня 2003 року під час першого Всесвітнього бойківського фестивалю на Прикарпатті.
Тоді відновили місцевий вокзал – казали, що мав приїхати Кучма. Шкода, що не приїхав, бо привели би до тями не тільки вокзал, а, може, й усе місто, головною окрасою якого є, звичайно, природа. Долинське озеро і, звичайно, Карпати, які чимдуж страждають від безкультур’я місцевих людей. Парадокс, враховуючи виняткову набожність місцевого люду. Шість церков, чотири будинки молитви, не рахуючи костелу та перебудованих синагоги й кірхи. Історична церква у «старій» Долині взагалі оббита жовтим металом і пофарбована в жовтий колір. Щоб видно було з небес?
Навіть перед фізико-математичним ліцеєм, чиї учні вигравали республіканські шкільні олімпіади з фізики та математики, медаль на світовій олімпіаді з астрономії, поставили каплицю. Ніякої віри в науку.
Міська лікарня, збудована ще в 1903-1908 роках, обсипається. Нова (за комуни спорудили і в наші часи добудували) також потребує уваги. Але всі надії на сили небесні. Хоча в місті діє шикарна бібліотека, видають дві газети, діє міська радіостанція «Хвиля гір» (радіо розважально-музичного формату, тобто ФМ), а все одно нищать природу, «бо то нічиє». «То нічиє» – чи мова про дев’ятиповерховий готель, що от-от завалиться, чи ресторан «Карпати», чи про купу якоїсь нежитлової нерухомості. Стадіон «Нафтовик», під якимсь колись була нафта і де є однойменна футбольна команда, виглядає так, наче тепер не потрібний нікому.
Труднощі з розвитком спорту були завжди. Гірська місцевість. Але ще перед Першою світовою війною було створено спортивно-пожежне товариство «Січ», яке виховувало молодь в національно-патріотичному дусі та готувало її фізично.
Спортивні товариства формувались за національною ознакою: євреї мали свої, українці та поляки теж створювали власні клуби. Найпопулярнішим на Галичині був копаний м’яч, але Долина на цьому напрямку відставала. Причина – висока ціна на землю, придатну для будівництва стадіону, плюс поганий рельєф. Фінансування було добровільне. Закупили землю майже в центрі міста, де роботи почались в 1933 році, а закінчились в 1935-му. Взимку стадіон заливали водою під лід. Стадіон був польським, українців туди не пускали. Були спроби створити українську команду, але всі намагання були марними. Аж після розпаду Польщі в 1939 році наші могли грати на цьому стадіоні.
Сьогодні єдина проблема – це гроші. Заміна покриття на бігових доріжках коштує мільйони гривень. Тим не менше, діти ходять на танці, на плавання, на футбол, на боротьбу і легку атлетику. Батьки платять за спорт, як і за художню та музичну школи. Хто хоче, той вчиться. Хто хоче, якось виживає. А найкращі, юні, майбутнє, як всюди у нас в Галичині, пакують валізи і їдуть в світи. Спроба перезавантажити систему, винайти наново місто, створити робочі міста, була. За комуни збудували бавовняно-прядильний комбінат і швейну фабрику. Бавовну возили з Узбекистану. Швейна фабрика в коматозному стані. У наш час цю ідею хотіли продовжити і навіть збудували цехи, але щось сталося з інвестором. Залишається тільки «зелений туризм», це врятує Карпати від вирубки і нищення своїми ж. Чужі, з Польщі, Ізраїлю, Німеччини, США, сюди не приїдуть. На могилах їхніх дідів наші люди пасуть кози.
Багато долинян сьогодні жалує, що нафти не стало тоді. «От якби зараз відкрили, то був би Кувейт». Сумнівно. Скоріше за все, якийсь олігарх все скупив би – приклади цього є в Сумах, Прилуках, Ромнах чи тій же Полтаві, куди вахтовим методом їздять (або їздили) на роботу долинські нафтовики. А так комуняки збудували з нуля районний центр. Примітивна, як дитячі малюнки в зошиті в клітинку, забудова. Але люди живуть і працюють. Хтось літає на Північ, у Сибір, в Чехію. В Москву – на будови, у Польщу – на яблука та в курники, «на ягоди в Швецію набираємо на сезонні роботи». Італія, Греція, далі Іспанія та Португалія. І, звичайно, базар – знайома картина.
Перше, що бачиш, коли в’їжджаєш в Долину старесеньким дизелем «Червона Рута» по древній залізниці Ерцгерцога Альбрехта (відкрита ще 1875 року, з'єднала Стрий і Станіслав) – нафтові вежі, Карпати, силуети компресорної станції та невтомні качалки. Вверх-вниз, вверх-вниз. День і ніч. Вірніше, так було ще декілька років тому. Тепер бурових веж уже немає. Качалки ще є, ще вливають нафту в трубу, яка перекачує далі. Насосні станції, нафтопереробний, газопереробний заводи. Місто Долина живе.
29.05.2013